Та найгірше чекало мене попереду. На північному заході Іррайду стоїть досить висока скеля, на яку ячасто підіймався, бо з її пласкої вершини було добре видно всю протоку. Але я ніколи не затримувався довго на одному місці, хіба лише коли спав. Нещастя не давало мені спокою, і я виснажував себе, безцільно блукаючи під дощем по острову.

Нарешті виглянуло сонце, і я приліг на вершині цієї скелі, щоб висушити одяг і зігрітися. Не можу навіть висловити, яку втіху принесли мені сонячні промені. Сонце повернуло надію на порятунок, у якому я вже майже зневірився, і я з новим інтересом почав уважно розглядати море й Росе.

На південь від цієї скелі частина острова видавалася в море і закривала океан, так що човен міг би підійти з того боку зовсім близько, і я не помітив би його.

Раптом саме в тому місці з'явився човен з бурим вітрилом. Він обминав острів, прямуючи до Айони. В човні сиділи двоє рибалок. Я закричав, потім упав навколішки на скелі і благально зняв угору руки. Рибалки були досить близько, щоб почути мене, я міг навіть розгледіти колір їхнього волосся і не мав сумніву, що й вони бачили мене, бо обидва щось кричали по-гельському і сміялися. Проте човен не змінив курсу і пролетів повз мене до Айони.

Я не міг повірити в таку жорстокість і довго біг уздовж берега, перескакуючи з каменя на камінь та жалібно благаючи допомогти мені. І навіть тоді, коли голос мій уже не міг долинути до рибалок, явсе кликав їх і махав руками; а коли човен зник, я думав, що моє серце розірветься. За весь час моїх знегод я плакав двічі: раз — коли не зміг дістати реї, і ось тепер, удруге, — коли ці рибалки лишились глухими до моїх благань. Та цього разу я плакав і кричав, мов неслухняна дитина, уткнувшись у землю обличчям і розгрібаючи нігтями дерня. Якби бажання могло вбити людину, то ті рибалки ніколи вже не побачили б наступного дня, а я, напевно, помер би на тому острові.

Коли гнів трохи улігся, я мусив знову їсти м'якунів, але з такою відразою, яку ледве зміг перебороти. Та краще мені було б попостити, бо м'якуни знову отруїли мене. До мене повернулися всі пережиті страждання: горло так боліло, що я майже не міг ковтати, тіло тіпалось, як у лихоманці, зуби аж цокотіли. Врешті я дійшов до такого жахливого стану, якому немає назви ні в англійській, ні в шотландській мовах. Я подумав, що вмираю, і висповідався перед Богом, прощаючи всім людям, навіть моєму дядькові й рибалкам. Та коли я вже приготувався таким чином до найгіршого, мені знову полегшало. Я постеріг, що дощу цілу ніч не було і одяг мій майже висох. Почуваючись набагато краще, ніж за весь час перебування на острові, я нарешті заснув спокійним сном.

Наступного дня (четвертого дня мого жахливого життя на острові) я відчув, що вкрай підупав на силі. Але сяяло сонце, повітря було тепле, і з'їдені м'якуни не завдали мені шкоди, а, навпаки, повернули бадьорість.

Не встиг я зійти на скелю — я завжди вирушав туди одразу ж після сніданку — як помітив човен, що плив протокою і прямував, здавалося, до мене.

Я відчув водночас і надію, і величезний страх, бо мені спало на думку, що вчорашні рибалки, мабуть, пошкодували про свою жорстокість і поверталися, щоб допомогти мені. Та я не зміг би вдруге пережити такого розчарування, як учора, тому повернувся спиною до моря і не оглядався, доки не полічив кілька разів до ста. Човен, як і раніше, прямував до острова. Я ще раз обернувся і якомога повільніше полічив до тисячі, а серце моє билося так, ніби ось-ось вирветься з грудей. Тепер сумнівів не було: човен плив прямо до Іррайду!

Я більше не міг стримуватися і побіг на берег, а потім у воду, стрибаючи з каменя на камінь, доки можна було бігти. Просто диво, як я не втопився; коли мені довелося нарешті зупинитись, ноги мої дрижали, а в роті так пересохло, що язмушений був змочити його морською водою, перше ніж закричати.

Весь цей час човен наближався, і тепер я міг розглядіти, що це той самий човен, з тими ж таки двома рибалками, що й учора. Я впізнав їх по волоссю — в одного воно було ясно-русяве, а в другого — чорне. Але тепер у човні сидів ще й третій чоловік, який, судячи з його вигляду, був із людей заможніших. Тільки-но човен підійшов до острова на відстань, що дала змогу нам розмовляти, прибулі спустили вітрило й зупинились. Незважаючи на мої благання, вони не підпливали ближче: найбільше мене лякало те, що третій незнайомець захлинався від сміху, розмовляючи з першими двома і дивлячись на мене.

Потім він звівся на ноги й звернувся до мене. Незнайомець говорив довго й швидко, розмахуючи руками. Я відповів йому, що не розумію гельської говірки, і він дуже розгнівався. В мене закралася підозра, чи не вважає він, що говорить по-англійському. Прислухавшись уважніше, я розібрав слово «байдуже». Він повторив його кілька разів, але все інше говорив гельською говіркою, такою ж незрозумілою для мене, як грецька або гебрейська мови.

— Байдуже… — повторив я, щоб показати йому, що зрозумів ці слова.

— Так, так… так, так, — підхопив він, а потім глянув на своїх супутників, немов хотів сказати: "Я ж казав вам, що розмовляю по-англійському", і знову заговорив, як і перше, по-гельському.

Цього разу я зрозумів ще одне слово «приплив». Тоді в мене спалахнула іскра надії. Я згадав, що він весь час показував рукою на суходіл острова Россу.

— Ви хочете сказати, що коли скінчиться приплив?.. — закричав я і не зміг закінчити.

— Так, так, — зрадів він. — Приплив!