Хоч у липні світає дуже рано, було ще темно, коли ми підійшли до ущелини на великій горі. Посеред ущелини протікав струмок, а з правого боку в скелі видніла неглибока печера. Берізки росли тут гарним гайком, що далі переходив у сосновий бір. У струмку було повно стругів, у лісі — диких голубів, а ген далі, на відкритому узбіччі гори, висвистували дрозди й кували зозулі. З ущелини ми бачили внизу частину Мамору й морську затоку, яка відокремлювала Мамор від Аппіну. Я любив сидіти й милуватися з такої висоти чудовими краєвидами, що відкривалися переді мною.

Ущелина називалася Коринакі. Вона була на великій височині й недалеко від моря, в ній часто клубочилися хмари, але загалом це було приємне місце, і п'ять днів, які ми прожили тут, минули щасливо.

Ми спали в печері, влаштувавши собі постіль з нарізаного вересу і вкриваючись плащем Алана. В одному з колін ущелини знайшли невелику заглибину, де наважились розпалити багаття. Отже, ми могли тепер зігрітися, коли збиралися хмари, варили гарячу юшку й смажили маленьких стругів, яких ловили руками під камінням і навислими над водою берегами струмка. Риболовля була нашим головним ділом і розвагою. Майже весь день ми проводили на березі струмка; роздягшись до пояса, ми помацки відшукували у воді рибу, не тільки щоб зберегти борошно на чорний день, а й задля суперництва, яке розважало нас. Найбільший струг важив не більш як чверть фунта, однак він був м'ясистий і смачний, надто смажений; бракувало тільки солі, а то риба була б іще смачніша.

У вільний час Алан навчав мене фехтування, бо моє неуцтво доводило його до відчаю. Крім того, помічаючи іноді мою перевагу в риболовлі, він, видимо, залюбки брався за справу, в якій набагато переважав мене. Алан ускладнював навчання більше, ніж було треба, накидався на мене під час уроку з образливою лайкою, а часом підступав так близько, що я боявся, чи він не прохромить мене шпагою. Часто мені хотілося втекти, але я залишався на місці. Уроки дали мені деяку користь, бо я навчився захищатись із упевненим виглядом, а часто тільки це й потрібне. Щоправда, мені не вдалося жодного разу задовольнити свого вчителя, але сам я був задоволений собою.

Та не думайте, що ми з Аланом забули про головне, тобто про втечу.

— Мине ще багато днів, — сказав мені Алан якось уранці, — перше ніж солдатам спаде на думку обшукувати Коринакі, тож тепер ми можемо подати Джеймсові вісточку про себе й попросити, щоб він прислав грошей.

— А як ми пошлемо вістку? — поцікавився я. — Адже ми в безлюдній місцині, звідки до того ж не сміємо й носа вистромити; і коли ви не збираєтесь послати гінцями пташок небесних, я не уявляю, як ми зможемо це зробити.

— Невже? — кинув Алан. — А ви не дуже винахідливі, Девіде.

Після нашої розмови він поринув у глибокі роздуми, дивлячись на жаринки, що жевріли в багатті. Потім, узявши уламок дерева, Алан зробив з нього хрестик, усі чотири кінці якого обвуглив на вогні, і, несміливо зиркнувши на мене, спитав:

— Ви можете віддати мій ґудзик? Звичайно, — додав він, — якось дивно просити дарунок назад, але, признаюсь, мені жаль відрізати другий.

Я віддав йому ґудзика, і Алан прив'язав його до хреста смужкою, відірваною від плаща. Прив'язавши туди ж дві гілочки з берези й сосни, він задоволено глянув на свою роботу.

— Недалеко від Коринакі є невеличка осада. її називають Ковліснековн. Там живе багато моїх друзів, яким я міг би довірити своє життя, але є й такі, що в них я не так певен. Розумієте, Девіде, за наші голови буде оголошена винагорода, сам Джеймс пообіцяв її; що ж до Кемблів, то вони ніколи не пошкодують грошей, коли йдеться про те, щоб нашкодити Стюартові. За інших обставин я, незважаючи ні на що, спустився б у Ковліснековн і, не вагаючись, довірив би своє життя цим людям, як іншому довірив би рукавичку.

— А зараз?

— А зараз я волів би, щоб вони не бачили мене. Скрізь бувають погані люди або слабкодухі, а це ще гірше. Коли стемніє, я прокрадусь до сільця і поставлю цей хрест на вікно мого доброго друга Джона Брека Маккойла, орендаря-половинщика в Аппіні.

— Чудово. А коли ваш друг помітить хрест, що він подумає?

— Я можу тільки побажати, щоб він виявився трохи кмітливішим. Бо інакше, боюсь, він нічого не зрозуміє! Та ось як я уявляю собі це. Мій хрест схожий на смоляний або вогняний хрест, який служить сигналом для збору наших кланів. Але Маккойл зрозуміє, що клан не повинен повставати, бо хрест стоїть тільки в нього на вікні і при ньому немає жодного слова. Отже, він подумає: "Клан не повинен повставати, але, певно, щось сталося". Тоді він помітить мій ґудзик, тобто ґудзик Дункана Стюарта, і вирішить: "Син Дункана переховується в заростях, і йому потрібна допомога".

— Гаразд, — сказав я. — Припустімо, що він зрозуміє вас. Але ж між нами й Фортом добрячий шмат вересовища.

— Слушно кажете, — погодився Алан. — Джон Брек побачить гілочки берези й сосни і подумає (коли він хоч трохи кмітливий, у чому я не сумніваюсь): "Алан ховається в лісі, де ростуть берези й сосни". А потім: "Поблизу такого лісу немає". І він буде шукати нас у Коринакі. Якщо ж Джон цього не зробить, то він мідяка щербатого не варт.

— Тепер я бачу, що ви дуже винахідливі, — зауважив я, трохи жартуючи з нього. — А чи не простіше було б написати йому кілька слів чорним по білому?