Цей вигук урвав їхню розмову, й обидва товариші зосередили всю свою увагу на предметі, що був якраз перед ними. Звіробій показав своєму приятелеві на стовбур велетенської липи, що віджила свій вік і впала від власної ваги. Це дерево, як і мільйони його братів, лежало там, де повалилося, й тепер гнило під повільною, але невблаганною дією всього, що насилала на нього безперервна зміна пір року. Однак тління торкнулося серця ще в той час, коли дерево стояло струнко, в усій красі свого величавого зросту, й це тління руйнувало його зсередини, як іноді хвороба підточує життєві сили людини, хоч збоку видно лише її здорову зовнішність. Тепер стовбур лежав, простягнувшись по землі майже на сотню футів, і пильне око мисливця за деякими ознаками відразу розпізнало в ньому саме те дерево, що його шукав Марч.

— Еге, оце і є те, що нам треба! — вигукнув Непосида, подивившись на окоренок липи. — Все ціле-цілісіньке, ніби пролежало в бабусиній скрині. Допоможи мені, Звіробою, і за півгодини ми будемо на воді.

Мисливець негайно відгукнувся на заклик товариша, й обидва взялися до роботи розважливо й уміло, як люди, що мають неабиякий досвід у таких справах. Перш за все Непосида зняв шматки кори, які прикривали широкий отвір у кінці стовбура й, на думку Звіробоя, були покладені так, що скорше привертали увагу, ніж маскували схованку, аби тут проходив якийсь бродяга. По тому вони спільними зусиллями витягли на світ божий зробленого з кори човна, в якому були лавочки, весла, та інше причандалля, аж до вудок з волосінню й гачками. Суденце було чимале, проте, як на свої розміри, досить легке. А що Непосида мав силу справжнього велета, то він, одмовившись від допомоги, без видимого зусилля завдав човна собі на плечі, хоч це й було вельми неспосібно.

—Іди вперед, Звіробою, — сказав Марч, — і розсовуй кущі; з усім іншим я впораюсь сам.

Той послухався, і вони рушили до озера. Звіробій розчищав дорогу товаришеві, звертаючи за його командою то праворуч, то ліворуч. За якихось десять хвилин вони зненацька наче пірнули в яскраве сонячне світло й зупинилися на низькій рінявій косі, що її з трьох боків омивала вода.

Коли Звіробій підступив до берега й очам його несподівано відкрився цей краєвид, крик подиву вихопився йому з вуст — щоправда, крик неголосний і стриманий, бо юнак був набагато розсудливіший і обачливіший за невгамовного Непосиду.

Краєвид справді так вражав своєю красою, що йому варт приділити увагу.

Врівень з косою слалася широка водяна гладінь, така тиха й прозора, що здавалася ложем із кришталевого гірського повітря, затиснутим в оправу з гір та лісів. Озеро тяглося милі на три і вшир сягало на півмилі, а навпроти коси навіть більше; далі на південь воно вужчало до половини. Береги, як і належить, мали химерні обриси, їх помережили затоки й численні клинцюваті відмілини. З північного, ближчого, краю озеро стримувала самотня гора, від якої на захід та схід збігали долини, що приємно різноманітнили обрій. Та загалом місцевість все-таки була гориста. Високі пагорби чи невеликі гори стрімко здіймалися з води вздовж майже всього берега. Лише поодинокі улоговинки становили виняток, бо навіть там, де берег був не дуже крутий, оддалік бовваніли висоти.

Але найдужче в цьому краєвиді вражали його величава пустинність і солодкий спокій. Скрізь, куди не повернися, перед очима тільки дзеркальний полиск води та заворожена синява неба в облямівці густих лісів. Верховіття дерев кучерявилося так пишно, що крізь нього не проглядала бодай щонайменша галявка, — геть увесь виднокіл, від округлих гірських верховин аж до кромки води, вкривала суцільна пелена зелені. Та рослинам було замало навіть такої цілковитої перемоги, і дерева перевисали над самісіньким озером, тягнучись до світла. Вздовж східного берега милями можна було плисти під вітами темних рембрандтівських [25] гемлоків, тремтливих осик і зажурених сосон. Одне слово, людська рука ще не нівечила й не спотворювала цього первозданного пейзажу, що купався в сонячних хвилях, цієї всепереможної лісової величі, що ніжилася в пахощах черівня, збагачених і підсилених щедрою близькістю води.

— Яка велич! Яка краса! Сам очищаєшся, подивившись на все це! — вигукував Звіробій, зіпершись на свій карабін і розглядаючись навсебіч — праворуч і ліворуч, на північ і на південь, на небо й на землю. — Я бачу, навіть рука червоношкірого не зачепила тут жодного дерева, — все живе й відмирає за одвічним законом природи! Твоя Джудіт, Непосидо, певне, дуже моральна й благочестива дівчина, якщо вона, за твоїми словами, прожила півжиття в такому райському куточку.

— Це чистісінька правда. Але в дівчиська є свої химери. Хоч вона не весь час живе тут, бо старий Том, відколи я його знаю, перебуває зиму в сусідстві з колоністами або під захистом гармат форту. Ні-ні, Джуді, на свою біду, набралась дечого від колоністів, а надто від шаркунів-офіцерів.

— Якщо це так, Непосидо, якщо це справді так, то ось та школа, що може її виправити… Але скажи, що воно видніється отам, якраз супроти нас? Як для острова — замале, для човна — завелике, хоча й стоїть посеред озера.

— Ге, ото ж і є те, що дженджики з форту прозвали Хохулиним замком. Старий Том шкірить зуби, чуючи це прізвисько, однак воно якнайкраще розкриває його вдачу й навички. Перед нами — постійне житло, а всього їх два: оце, що ніколи не рушає з місця, і ще одне, яке плаває, і тому його можна уздріти будь-де на озері. Плавучу споруду охрестили ковчегом, хоч я не беруся тобі пояснити, що означає це слово.

— Певне, воно прийшло від місіонерів, Непосидо, які при мені балакали й читали про цю штуку. Вони кажуть, ніби колись геть усю землю затопило водою, і Ной з своїми дітьми врятувався, побудувавши судно, що називалося ковчегом. Одні делавари вірять у цю легенду, інші заперечують її. Але нам з тобою слід вірити, бо ми люди білі й так велить наша церква… А ти не бачиш де цього ковчега?

— Він, безперечно, відплив південніше або заякорився у котрійсь із заток. Але наш човник уже готовий, і пара таких весел, як твоє і моє, за чверть години домчать нас до замку.