– От і добре: полетимо разом! Гуртом веселіше.

– А куди ж його дівати? – вже зовсім розгублено татко.

– Його? – глянула на мене тітка Павлина. – Пошліть у табір до моря.

– Не хочу в табір! – заволав я. – Не хочу до моря!

– Він не хоче у табір, – «переклав» татко.

– Чую, не глуха… Ти не хочеш у табір?

– Не хочу!.. Я там одразу втоплюся!

Тітка Павлина деякий час дивилася на мене так, наче прикидала по думки, який з мене вийде утопленик. Потім сказала:

– І правильно зробиш, од таких батьків не довго й утопитися! Я теж у дитинстві не терпіла таборів…

– Так то ж ти! – уже татко заволав.

– А в нього що: не наші гени?.. Не згоджуйся, Вітю, в табір: там ти загинеш од нудьги.

– Так куди ж ти накажеш його подіти? – у відчаї запитав татко.

– Куди?.. – Очі тітчині знову зупинилися на мені, а я, відчуваючи, що зараз вирішиться моя доля, боюсь і дихнути. – Ви обоє летите на Венеру?

– Обоє. Я ж уже тобі сказав.

– То беріть і його!

– Ур-р-ра!..

– Не стрибай, ти не цап! – каже мені татко сердито. – А хто ж там за ним наглядатиме? – Це вже до тітки.

– А навіщо за ним наглядати? Він же у вас не маленький. Чотирнадцять років, женити он скоро, а ви з ним, мов з дитиною!

Ну, щодо «женити», то тут тітка Павлина не те і я дівчат терпіти не можу! А щодо іншого, то має рацію: що я, маленький? Як щось помогти, так ти вже дорослий, а як летіти на Венеру…

– Замовкни хоч ти! – хапається за голову татко: він уже, мабуть, і не радий, що завів мову про мене. – Так ти думаєш, його можна брати?

– А чому й ні? Беруть же інші з собою дітей! Навіть набагато менших…

– Інші ж беруть…

– Ти можеш хоч хвилину помовчати?! – гримає татко на мене. – Так ти радиш узяти?

– Звісно, беріть! Якщо у вас не буде часу – я за ним догляну. Зарахую до складу своєї експедиції…

Ух, яка в мене тітка! Я ладен її зараз поцілувати…

– Я гукну зараз Таню, – каже, зводячись, татко.

Таня – це моя мама, і татко хоче, щоб тітка Павлина сама їй сказала про мене. Однак тітка не збирається чекати на маму:

– Передай їй привіт, бо мені ніколи. До побачення на кораблі!

Тітка зникла, екран погас. Татко все ще стоїть, перетравлюючи почуте. Потім рішуче махає рукою:

– Пішли, космонавте!.. Та не стрибай, ще побачимо, що заспіває наша мама.

Маму застали в передпокої – над перфокарткою для нашого домашнього робота. Робот наш, Джек, стояв перед мамою на тонюсіньких ніжках і всі свої шість рук тримав складеними на широкому металевому животі: він завжди так робив, чекаючи на перфокартку. Мама зосереджено тикала пальцем то в один клавіш, то в інший запрограмовувала Джека на весь день.

– Привіт, Джек! – сказав я голосно: ми з роботом були великими друзями.

Джек одразу ж повернув до мене циліндричну голівку з величезними, як блюдця, очима – фотоелементи в них так і заблискотіли. Всередині в нього щось загуло, затріщало, пролунав тонкий голосок:

– Привіт, Вітю! Сподіваюся, ти спав добре?

Він завжди цікавився моїм спанням. Може, тому, що сам ніколи не спав.

– Дякую, добре. Ти знаєш, що мені снилося?

– Ви можете хоч трохи помовчати? – запитала мама з досадою. – Джек, я для кого стараюся?

Ми обоє замовкли, тільки Джек став то зсувати, то розсувати свої телескопічні ноги: він робив це навмисне, аби мене розсмішити. Та й важко було не розсміятися, дивлячись, як Джек то піднімається під самісіньку стелю, то опускається аж до підлоги. Я тримався, тримався і врешті не витримав.

– Ні, ви таки неможливі!

Мама доклацала перфокартку, ввела її в покірно підставлений Джеком бік. Він одразу ж метнувся на кухню: готувати сніданок.

– Ну, – сказала мама, дивлячись на мене і татка, – чим я зобов’язана такому високому візиту?

І тут татко випалив:

– Ти знаєш, Таню, Вітя полетить з нами!

Мама скільки років прожила з татком, а й досі не може спокійно сприймати його звички все одразу випалювати. І цього разу в неї аж очі побільшали:

– Куди полетить?

– На Венеру.

– Ти думаєш, що говориш? – Обличчя мамине відразу взялося червоними плямами. – Брати дитину на ту жахливу планету!

– Я не дитина!..

– Замовкни хоч ти!.. Ти знаєш, що там на нас чекає? – Це знову до татка.

– Нічого страшного…