Із заґратованого віконця темниці, що стіною спадала до річки, неможливо розгледіти стражів біля ватіканських воріт — найманців у строкатих костюмах, як і в багатьох королівських дворах Європи, швейцарців та граубюнденців, [7] до кого в’язень свого часу звертався рядками сонета:

Народ бідує, а тиран не гребує,

За кров — вам золото, та честь мала.

Копнешся в совісті — вона брудна.

Вдалині за мостами виднівся акведук, під яким хвилями злітали арки древнього римського водопроводу, скопійованого римлянами з відкритих річок. І піднялося кам’яне русло водяного потоку високо над землею; не враховано було, що вода, як давно відали підкорені Римом народи, може текти і підземними трубами, піднімаючись до рівня водоймища, яке живить водогін. Освічені люди давньої імперії, виявляється, не знали закону сполучених посудин. Обивателі тих часів користувалися отворами в ложі акведука, щоб за солідну плату одержати живильні струмини.

Там, біля мостів і акведука, поблизу фортечних стін і на шляхах, у будинках, у лісах, у горах вирував під сонцем світ людей з їхніми пристрастями і надіями, горем і щастям. Хоч переважна більшість не знемагала в казематах, однак нещадно експлуатувалася, жила в неймовірних злиднях, непосильно працювала. Зате менша частина купалася в розкошах, пишно гуляла.

Та, як вважав в’язень, усі вони жили, й заради них заглиблювався в науки, розмірковуючи про краще життя і справжню свободу для всіх.

Він мав вражаючу зовнішність і внутрішню силу. За похмурістю обличчя легко вгадувалася його пильна увага. Пишне, з помітною сивиною волосся “мефістофельським” ріжком спадало на чоло мислителя, збільшене двома високими залисинами. Гострий і пронизливий погляд з-під темних, різко окреслених брів свідчив про допитливий розум. Прямий ніс облямовували дві глибокі складки, вертикальними рубцями знегод і волі відтіняючи тверді лінії губ. Голене енергійне підборіддя ховалося за білим коміром грубого чернечого одягу.

Майже за тридцять літ, проведених у цьому одязі, здавалося б, можна звикнути до в’язничних стін, забути про сонце, зірки, тривожний світ, що вирував за ґратами. Та не такий був в’язень!

Силоміць вирваний з оточення людей, він серцем і душею лишився з ними, переносив їх у створений своєю уявою світ справедливості і загального щастя. Невідступно студіюючи в неволі науки, писав у темниці трактати, гнівно засуджуючи сильних світу цього. Врешті-решт зацікавив ними і отців-тюремників, і отців церкви, котрі просто дивувалися з його прагнення допомагати стражденним і пригнобленим.

Та коли справа стосувалася зірок, інтерес до праць в’язня множився. Йому навіть дозволяли вночі виходити на в’язничне подвір’я, аби спостерігати за зірками, бо ніхто так, як він, не вмів читати по них людські долі, пізнавши таємниці руху небесних світил.

І ув’язнений дивився на зірки, подумки малюючи народжені давніми вигадками сузір’я і вивчаючи планети, що петлеподібно рухалися небозводом. Особливу ж радість переживав, спостерігаючи за кольорами світанку, коли сходило сонце, вогонь якого він відчував у собі і хотів передати людям.

Але разом зі сходом сонця зачинялися й двері його темниці.

Перед тим, як у глухій камері почати свої труди, він поринав у важкий сон. З нещадною ясністю сновидіння відтворювали минуле, те, що він волів забути, адже жив цдя майбутнього. Часто бачив себе і п’ятнадцятилітнім Джованні Домініком, котрого батько готував для юридичної кар’єри, мріючи відправити до свого родича в Неаполь.

Неймовірно розлютився батько, дізнавшись про намір непокірного сина постригтися в ченці. Спершу він спаленів на лиці, а потім почав несамовито кричати. Та Джованні був несхитний. Однак ні батько, ні звинувачений ним у згубному впливі на сина його перший учитель-домініканець, отець Антоніо, не здогадувалися, що вело юнака.

І під прохолодним склепінням монастиря сам ігумен, котрий стриг його в ченці, не підозрював, чого Джованні в чернецтві назвав себе Томмазо, чого пішов зі світу суєти.

Відповіддю на це були видіння в’язня не про своє теперішнє життя, а про події, що сталися в іншій країні з іншою людиною, чиє імя він узяв разом зі смолоскипом, мовби запаленим від Сонця, щоб освітлювати ним шлях народам.

Уві сні в’язень до болю в тілі відчував, що не Томас Мор, а він, Томмазо, стає на ешафот і, приязно всміхаючись, звертається до ката із сокирою, якою той за мить відсіче йому голову: