— Да? — перепитує Коновал із тупим виразом обличчя, — ясно, значить завтра.

Я виходжу на нічне подвір'я, вдихаю приємне повітря. Чорне небо яскраво світиться зірками, виблискує Чумацький Шлях. Круто — завтра буде гарна погода. З криниці неподалік воріт, викручую відро холоднючої води, занурюю туди лице. Від дикого холоду по скронях аж пробігають невеличкі судоми. Ненаситно, великими ковтками, жадібно п'ю воду. Ей, То–лян, зранку йдемо на плантар, гукає мені з порога Коновал. Да, відповідаю йому, тільки ти б ще оголошення в центрі села на сільраді повісив, шо ми йдемо на плантар, тихіше не можеш? Хулі ти кіпішуєш? тут тихо, як на цвинтарі. Коновал викурює цигарку й звалює спати. До мене приходить Сава. Будеш? — простягає мені пачку. Я витягую одну. Ми закурюємо. Толя, запитує він, ти двігаєшся? Пауза. Я? З чого ти взяв? Ніколи. А чьо ти приїхав з Коновалом? — дивиться на мене. Від сильної затяжки кашляю й стенаю плечима, не знаю, просто так, сумно, постійно сидіти вдома — харить, кудись піти — неохота. Толя, каже Сава й замовкає; пауза; да, кидаю на нього погляд. Він мнеться, ніби не наважується сказати те, про що хоче сказати. Говори — підштовхую його. У нас тут народ дуже гарячий, словом, їм до лампочки, чи ви з Те–ребовлі, чи з Тернополя… закопати можуть — за милу душу. Сава замовкає й затягується. Шо ти хочеш цим сказати? — розвертаюся до нього. Нічого, зовсім нічого, виправдовується він і винувато кліпає очима, просто вам нада себе поводити стримано. Пауза. Говори далі, знову підштовхую його. Сава важко відкашлюється від диму: я за тебе не переживаю, бо ти себе контролюєш, а за Коновала… Шо «за Коновала»? Сава зізнається, що за Коновала трохи побоюється, бо наріків тут не люблять, хай ліпше сидить у хаті й нікуди не висовується, коли вмажеться. Всьо буде нормально, дружньо б'ю його по плечу. Сава йде спати. Ага, великий болт буде нормально… Цей дурік Коновал сто пудів бачіну впоре.

Хто рано встає — тому Бог дає, каже бабця Сави й розкладає на столі тарілки для сніданку. З великими тортурами розплющую сонні очі, бабцю, бляха, спати хочеться, якого милого так рано будити, гніваюся про себе, а сам їй мило усміхаюся. На сусідньому ліжку дрихне Коновал. «Духи, підйом!» Коновал від несподіваного шуму ліниво протирає баньки й обзиває мене ідіотом. Вставай, кажу йому, твій плантар скосили. Коновал вибухає матюками. Сава, який заходить до кімнати, на нього сичить: тихо, може почути бабка. На подвір'ї вмиваємося з ополоника, що висить на стіні ластівки. Я обтираюся водою до пояса; Коновал миє тільки морду, дивиться на мене, як на ненормального, й запитує: ти шо, дебіл? не боїшся застудитися? От придурок, сміюся про себе, одне слово — нарік. Ми снідаємо вчорашньою підігрітою на пательні вареною бараболею з квашеними огірками, смаженою яєчнею, домашнім хлібом. Бабка ставить біля Коновала напівпорожній трьохлітровий слоїк кисляку, каже, пий синку, аби сти було добре, й біжить на подвір'я, де на неї чекають качки, кури, курчата й худорлявий пес Сталоне (вчора увечері цей здохляк на нас жодного разу не гавкнув). Сава каже, нада йти. Виходимо на подвір'я. Сумним поглядом на нас дивиться Сталоне й крутить своїм коротким хвостиком; підлизується, мудак. Коновал запитує, чи далеко треба чюхати. Нє, відповідає Сава й закурює. Йдемо невеликою вулицею, потім звертаємо ліворуч на ще одну. За трьома–чотирма подвір'ями бачимо невеличкий затінок дерев, Сава показує на них рукою. За деревами широкою й довгою смугою тягнуться селянські городи, на другому боці яких видно ряд хат, котрі визирають із–поміж фруктових дерев. За метрів двісті від нас, праворуч, на полі працює самотня жінка. Коновал примружує очі й оглядає городи. Сава показує йому пальцем на чималий шмат із білим та фіолетовим цвітом, а поруч з ним стіна кукурудзи, що ніби приховує плантар. Коновал тішиться, що з правого боку нас ніхто не побачить. Він дістає з кишені бинт, маленькими манікюрними ножичками нарізає його на двадцятисантиметрові шматки, з сірникової коробочки витягує леза і все це роздає нам. Ми підкрадаємося до плантаря й Коновал від радісного збудження, дивлячись на бошки молодого маку, аж тремтить. Пацани, тут справжній рай! Сава каже, що треба лягти, аби нас не було видно. Ця хуйня мені одразу не подобається, зашмураю футболку й штани. Заходимо на плантар і лягаємо неподалік один від одного. Над нашими головами на тонких стеблинах стоять маленькі зелені бошки. Акуратно беру одну з них, легенько торкаюся лезом, обережно надряпую вертикальну лінію, поруч ще одну, ще одну, відтак іду по колу, і з цих надрізів невдовзі виступають маленькі білі краплини. Бинтом обтираю головку маку, збираю молочко, бинт одразу жовтіє. Бинти мають бути чорні, як смола, каже Коновал. Я дивлюся на нього, він хапає бошки одну за одною й швидко наносить на них вертикальні ледь помітні надрізи й не менш швидко збирає молочко на бинт. За півгодини я доходжу до половини бинта. У мене затерпають плечі і ще як на зло хочу відлити. Коновал зиркає на нас і зневажливо кидає, що ми надто довго чухаємося. З кишені дістає новий чистий бинт, а коричневий від висохлого молочка, скручує й запихає в кишеню. Ми тріпаємося про наших тернопільських знайомих, про баб, згадуємо ті чи інші епізоди, аби робота просувалася швидше. Раптом Сава обриває нас і прикладає палець до губ, аби ми заткнулися. Він підіймається на лікті в напівлежаче положення. Сюди дід старий чюхає з косою, шепоче, не дихайте, бо стежка за десять метрів від нас. Лежимо мовчки й нерухомо. Де цей сраний дідо? — шепоче Коновал. Чекаємо на старого, але його все нема. Невдовзі чуємо його ходу, а згодом сопіння носом і важке дихання. Краєм ока дивлюся ліворуч від себе й помічаю, як неподалік повільно пропливає великий сірий кашкет, під ним засмагле від сонця, потріскане, змарніле обличчя, над яким поблискує металева дуга коси, старий несе її на плечі. Ми затамовуємо дихання, виразно чую, як ноги діда ступають по стежці. Пронесло, шепоче Сава, якби старий добре бачив, то нам би настала жопа. Коновал, голосно озиваюся, мене вже це задрало. Він просить потерпіти, каже, ще один бинт, і всьо. Підводжуся й прямую до дерев, із яких ми вийшли на город. Самотня жінка на віддалі двісті метрів від плантаря й далі порпається на городі й нічого не бачить. Я з полегшенням відливаю й дивлюся на двох лежачих придурків. Обтрушую зі штанів і футболки бруд. По вулиці, що за моєю спиною і по якій ми добиралися до цих городів, проїжджає «камаз», за собою здіймає куряву пилюки. Коли ж ці дауни закінчать? З нудьги закурюю, дивлюся на котли: двадцять на дванадцяту. Тут ми мудохаємося з дев'ятої. Вони приходять, Коновал веселий, як ніколи. Сава і я даємо йому по бинту, він витягує два, каже, що на третій не вистачило терпіння, а ще сонце припікає. Ми повертаємося до хати, а Коновал цілу дорогу розкручує мене, щоб я ввечері вмазався. Думаю про Ляню й мовчу. Толян, я навіть маю для тебе новий баян, попробуй, один раз нічого не буде. Скільки вже я з нею не бачився? Толян, ти тільки зрозумій, водка, баби — це все така хуйня, один раз я тебе хлопну, небагато, кубишку, і ти з трусів вискочиш, а? давай — забудеш про все на світі.

Під вечір Коновал кладе на пічку невелику металеву миску з водою й кидає в неї коричневий бинт. Саву ставить на стрьомі, аби дивився за бабкою, яка порається на подвір'ї по господарству, щоб та часом нічого не помітила. Вода в мисці невдовзі закипає, Коновал виделкою перевертає бинт, аби той не пригорів і не прилип до дна. Потім його витягує, акуратно викручує, а коричневу рідину кип'ятить доти, поки вона не випаровується й не залишає на стінках миски осад. Непоганий вийшов «корж», каже Коновал, зараз ще прочистимо й буде пекло. Він крапає в миску кілька краплин андигріду, з чашки набирає в двохкубовий баян воду й легенько змиває нею зі стінок миски коричневий наліт, знову набирає в баян воду, але цього разу лише кубишку, й повторює. До кімнати заходить Сава й каже, що бабка зараз у стайні, з пасовища пригнали корову, й вона буде її доїти. Будеш? — дивиться Коновал на Саву, той відмахується й виходить. А ти? — запитує в мене. Навіть не знаю. Від одного разу нічьо не станеться, не від'їдеш; можна попробувати, але сказати про це не наважуюся. Дурак, забудеш все на світі, ну… Да. Після моєї згоди Коновал мовчки сміється й простягає мені довгий і тоненький, як олівець, однокубовий баян. На капілярну голочку я намотую невеличку канюлю з вати й повільно тягну поршень на себе. От, бовдур, забирає в мене баян Коновал, ні хєра не вміє робити. Він обережно підводить поршень із рідиною під голку, випускаючи повітря, намотує нову канюлю й набирає з миски кілька децилів рідини.

— Я тобі, Толян, цілу кубишку засобачу.

— Не багато?

— Нічьо! Нормальок, будеш мертвий, шо удав.

Невдовзі він тримає в руці три баяни з коричневим наповненням, акуратно вдягає на голки ковпачки й кладе в нагрудну кишеню свого кур–тяка. А нашо тобі три? — запитую в нього. Коновал здивовано на мене дивиться. Як нашо? Один мені, тобі, а третій Саві. Саві? — не вірю почутому. Толян, він зі мною вже мазався. Коли? В Тернополі. Сава каже, що сьогодні на сусідній вулиці весілля. Може, підвалимо? — запитує в мене Коновал. Після вечері ми залишаємо хату. Тихо, аби не почула бабка, заходимо в майстерню покійного діда Сави, вмикаємо світло. Стіни обвішані різними теслярськими інструментами, деякі я бачу вперше й не знаю, для чого вони потрібні. Коновал дістає баяни. Мене садить на табуретку перед столярним верстатом. Я категорично відмовляюся мазатися в вену на згині, бо матір швидко вкурить що до чого. Коновал каже, щоб я стиснув кулак, і розглядає мої вени, що тягнуться від кісточок пальців по рулі. Зараз тобі настануть вафлі, каже він, тільки глибоко дихай, чуєш, не переставай глибоко дихати. За кілька сантиметрів від кісточки, з якої починається вказівний палець лівиці, він уводить до вєни голку, бере «контроль» — густа каламутна кров вривається в машину — й плавно натискає на поршень. Голян, каже Коновал, це «сезон», не «хімія» — прихід буде дикий. Кілька секунд я нічого не відчуваю, як раптом все моє тіло всередині наче наелектризовується, напружується, наїжачується, аж хочеться скочити на ноги, а по спині, ногах, руках, животі починають бігати мурашки, блядські мурашки, вони скрізь — вовтузяться й покусують у носі, у вухах, на стопах ніг, в анальному отворі, чюхраї охоплюють мою голову, груди, живіт. Розслабся! Розслабся! Коновал кричить, щоб я глибоко дихав. Вони сильно розтирають мене руками, спину, живіт, ноги, в зуби тицькають штахету; я затягуюся, ой бля, ох понесло, пацани, бля буду, як понесло… й тіло поволі попускає. Толян, це тільки прихід, зараз всьо буде нормально, чюхраї пройдуть, сміється Коновал. У мене відразу змінюється голос, він стає приглушеним і повільним, як у магнітофоні, який затягує плівку. Всьо буде нормально — я повторюю ці слова раз за разом і слухаю себе, ой бля, це просто атом, ой бля. Переді мною миготить тьмяна морда Сави, до нього підходить Коновал із баяном, вони говорять про всіляку хуй–ню, один із них каже, шо останнього разу був повний відпад, да, да — повний відпад. Чюхраї справді проходять. Ну як ти? — запитує Коновал і простягає літрове горня криничної води.

Пацани, я вбитий, просто вбитий. По обличчю повзають маленькі павучки, лоскочуть, витираю лице долонею, ніби збираю непомітну павутинку. Вони сміються, плескають мене по плечу, я одразу кривлюся й прошу не галасувати. П'ю холодну воду, вона наповнює мій рот, тече, як по каналізації, вниз, у шлунок, і мені стає добре. Бля, як мене пре! Тяга повільно зростає, і я більше нічого не хочу. Шо він пиздить? — шепоче вбитий Сава, розвівши руки врізнобіч і схиливши голову на груди, він мало не розвалюється на табуретці. Пробую встати на ноги й відчуваю, що в колінах вони ніби ослаблені й не хочуть до кінця вирівнюватися. На напівзігнутих підвалюю до Сави й беру цигарку. Але той не реагує. Ти шо, помер? Альо? Він повільно підводить голову й так само повільно розплющує баньки. Дістає пачку «Monte Carlo». Я закурюю й дивлюся на Коновала, який пробує себе вмазати. Пропоную йому свої послуги, але він відмахується.

— Підемо на весілля? — запитує Коновал згодом. Підемо. Виходимо на безлюдну вуличку, поволі вечоріє: синє небо все дужче густішає і темніє. Далеко–далеко вдалині гупає музика, її відгомін доноситься вітром з уривками людського сміху й веселощів. Ідемо на цей шум, який стає виразнішим і гучнішим. Коли приходимо під весілля, помічаємо на вулиці купу людей. Смеркається конкретно. У сутінках під деревами, що накривають паркани, бачимо вогники цигарок. Невеликими купами по п'ять шість чоловік стоять селюки й стежать за нами.

— Чьо ці підараси вилупились? — запитує в Сави вбитий Коновал, він обтирає сухою долонею своє обличчя й закурює. Я втихомирюю його, шо нас можуть почути, атоді… тоді просто відірвуть помідори. Метрів за тридцять попереду помічаємо криницю. Сава викручує відро, й ми по черзі п'ємо.

— Хльопчі, — звертається до нас чорноволосий вусатий вуйко із золотими зубами, — зараз ту вєнесуть флєшку, аби нігде не тікали.

— Да, да, — каже Коновал, — без понтів, дядя, — а нам шепоче, шоб не пили, бо смага переб'є тягу. Раптом відчуваю, що хочу стругати. З середини до рота ніби підіймається легка хмаринка, я без жодних напрягів випускаю її назовні, й вона одразу перетворюється на невелику калюжу біля криниці. Тяга знову зростає, мені стає добре. «Правда класно стругати?» — перед моїми очима з'являється запитлива морда Коновала. Да, за щастя. Мабуть, так само легко тіло покидає душа, думаю про себе. Пий частіше водичку, ворушаться, наче два хробаки, його губи.

— Хльопчі! — голосно гавкає перед нами чорноволосий вуйко, який нещодавно підвалював. В одній руці він тримає темну півлітрову пляшку «Московської» (але ж у ній… повна залупа — смага, а не горілка), а в другій — тарелю з порізаною шинкою, копченою ковбасою, сиром та хлібом. Я не хочу самогонки — народжується в мені протест, да, да, я не буду пити, чуєте, не буду, ну його на… не можу. Раптом помічаю, що Коновал, лось педальний, непомітно задкує й звалює. Брови дядька насуплюються, а мордяка стає грізною, він нахиляється до мене і в лице дихає важким перегаром і неприємними словами, якщо не вєп'єш, дам ті по морді, відмастимо тут, курча, ану пий. Я втикаю, намагаюся роздивитися його табло — пика стає все більш виразною й червоною, не знати чому — вірю в почуте. Ти хочеш по морді? — знову запитує п'яна пика. Бля, мене так пре, торба, я не хочу в табло. Сава шепоче на вухо, шо краще випити, бо тут народ гарячий, закопає на місці. Я не хочу в табло, бля, ох як мене пре. Тицькають стограмовий стакан, тремтячою рукою наближаю його до губ і починаю пити. Їбать ту Люсю, вловлюю жахливий запах смаги. Боже милосердний, цю гидоту неможливо ковтнути. Пий, сичить наді мною п'яний дядько. Врешті, за кілька ковтків я випиваю смагу, вона тече вниз, по трубах, усередині все обпалює. З тарелі хапаю шмат копченої ковбаси з хлібом і жую. А тепер ти, втуплюється поглядом дядько в Саву й наливає йому повний. Той так само несміливо бере стакан і випиває. О! то є наші хльопчі, радісним стає дядько, ше по одній. Через хвилин двадцять у голову вдаряє хміль, стає легко й добре, тяга міняється, я п'янію. Ідіть танцювати, сміється дядько, там файні дівки!