на худій, жилястій шиї

гнулася сама вдолину,

мов на тичці той гарбуз.

Сперши бороду на груди,

впер він зір у одну точку

і сидів отак недвижно

довго-довго, наче спав.

Зразу все немов померкло

перед ним, і дрож пробігла

по худім, старечім тілі,

і зомліли змисли всі.

Потім мов теплом дихнуло,

і по тілі розлилося

щось солодке, м'яко-м'яко

попід шиєю пройшло.

І в душі мелькнула мати,

як його малим хлоп'ятком

попід шийку лоскотала,

ах, а він сміявсь, сміявсь!

Потім слух його прочнувся;

мов діамантова нитка,

тон якийсь потягся довгий -

любий, радісний такий!

І душа, мов той метелик,

десь летить за любим тоном;

та чимдалі тонів більше

і все дужчають вони.

Вже гармонія могутня

ллється синьою рікою,

і розкішні тони, бачся,

небо й землю обняли.

І пливе душа аскета

на гармонії величній,

мов на морських хвилях лебідь,

вверх гойдається, то вниз.

Поміж небом і землею

вверх, то вниз душа аскета

розколисана несеться

швидше, швидше, розкішніші

І гармонія велична

робиться фіолетова,

далі синьо-лазурова,

далі пурпуром ярким.

Ось із хвиль тих пурпурових

стрілив промінь золотистий,

вибухнув вулкан огнистий,

ріки світла иотенли.

Розлилось безмежне море

світла ясно-золотого,

і зелено-золотого,

й білого, неначе сніг.

Грають світляні каскади,

величезнії колеса

у всіх кольорах веселки

котяться по небесах.

І рука якась незрима

розпуски барвисті пасма,

розпуска могутні тони

з краю світу аж на край.

Розпускає, порядкує,

і збирає, і мішає -

мов калейдоскоп гігантський,

грає світ весь перед ним.

Мов дитя, душа аскета

потонула в тому морі

тонів, фарб, у тім розкішнім

захваті - і він заснув.

День за днем минав рівно,

як на морі безбережнім

хвиля хвилю рівно гонить,

хмара хмару в небесах.

У своїй печері старець

знов на камені недвижно

спочиває, вперши очі

в лазуровий неба звід.

Втім - о диво! Щось живеє

ворухнулось! На незримій

нитці понад вхід печери

зі скали спускавсь павук.

Старець пильно, дух заперши,

придивлявся павукові,

мов його не бачив зроду,

мов се з того світу гість.

А павук собі швиденько

від верха до споду входу

нитку натягав, по нитці

зараз догори поліз.

І почав як стій снувати,

протягати, заплітати

ниточки, і швидко сітка

вхід яскині заплела.

Старець думав: «Висилав

ще, мабуть, своїх шпіонів

земнеє життя за мною,

хиче вислідить, мабуть,

чи ще де хоч павутинка

духу мойого не в'яже

з тим життям, аби за неї

потягти думки мої.

Сей павук, се, може, ворог,

що свою зрадливу сітку

заставля на мої мрії,

на думки мої й на зір».

І вже ось підняв він руку,

щоб зірвати павутину,

та нова шибнула думка

у старечій голові.

«Сім братів колись, тікавши

від поганської погоні,

схоронились у яскиню

і заснули твердо в ній.

А павук отак самісько

заснував весь хід яскині,

врятував їх від погоні,

спас для божої хвали.

Тою сіткою закриті

спали ті брати в яскині

триста літ, аж поки бог їх

на свідоцтво не позвав.

Збуджені господнім словом,