— Лейтенант Фелтон, — доповів Патрік. — З'явився за дорученням лорда Вінтера.

— За дорученням лорда Вінтера? — повторив Бекінгем. — Впустіть його.

Фелтон увійшов до кабінету. Саме в цю хвилину Бекінгем кинув на канапу розкішний гаптований золотом халат і став одягати синій оксамитовий камзол, розшитий перлинами.

— Чому барон не приїхав до мене сам? — спитав Бекінгем. — Я чекав на нього сьогодні вранці.

— Він доручив передати вашій світлості, що дуже сумує з неможливості скористатися такою щасливою нагодою, але змушений лишитися на варті в замку, — відповів Фелтон.

— Так, так, — сказав Бекінгем, — я знаю, в нього там арештантка.

— Саме про цю арештантку я й хотів би поговорити з вашою світлістю.

— Кажіть.

— Цього не повинен чути ніхто, крім вас, мілорде.

— Залиште нас самих, Патріку, — звелів Бекінгем, — але будьте поблизу, щоб одразу ж з'явитись на мій дзвоник; дуже скоро я вас покличу.

Патрік вийшов.

— Ми самі, добродію, — мовив Бекінгем. — Кажіть.

— Мілорде, кілька днів тому барон Вінтер звернувся до вас з листом, в якому просив підписати наказ про заслання однієї молодої жінки на ймення Шарлотта Баксон.

— Так, добродію, і я йому відповів, щоб він привіз сам або надіслав до мене цей наказ, який я негайно підпишу.

— Ось він, мілорде.

— Давайте, — сказав герцог.

І, взявши з рук Фелтона папір, він швидко пробіг його очима. Переконавшись, що це саме той наказ, про який попереджав лорд Вінтер, Бекінгем поклав його на стіл і взяв перо, збираючись поставити підпис.

— Пробачте, мілорде, — мовив Фелтон, зупиняючи герцога, — але чи знає ваша світлість, що Шарлотта Баксон — не справжнє ім'я цієї молодої жінки?

— Так, добродію, мені це відомо, — відповів герцог і вмочив перо в чорнило.

— Отже, ваша світлість знає її справжнє ім'я? — спитав Фелтон уривчастим голосом.

— Знаю.

Герцог підніс перо до паперу. Фелтон зблід.

— І знаючи це справжнє ім'я, — повів він далі, — ваша світлість усе-таки підпише наказ?

— Безперечно, — відповів Бекінгем, — і навіть з особливою охотою.

— Я не можу повірити, — різким і уривчастим голосом сказав Фелтон, — що вашій світлості відомо — йдеться-бо про леді Вінтер…

— Мені це чудово відомо, хоч я й здивований з того, що це знаєте також і ви!

— І ваша світлість підпише цей наказ без докорів сумління? Бекінгем спогорда глянув на молодого офіцера.

— Добродію, — сказав він, — чи не здається вам, що ви ставите мені дивні запитання і що я виявляю до вас надмірну поблажливість, відповідаючи на них?

— Відповідайте, ваша світлосте! — вигукнув Фелтон. — Становище куди серйозніше, ніж ви, можливо, гадаєте.

Бекінгем вирішив, що молодий офіцер, з'явившись за дорученням лорда Вінтера, говорить від його імені, і пом'якшав.

— Без жодних докорів сумління, — повторив він, — бо баронові, так само, як і мені, добре відомо: леді Вінтер — велика злочинниця.

Обмежити її покарання засланням — майже те саме, що помилувати її.

Герцог пером торкнувся паперу.

— Ви не підпишете цього наказу, мілорде! — вигукнув Фелтон, ступивши крок до герцога.

— Я не підпишу цього наказу? — перепитав Бекінгем. — Чому?

— Тому що ви звіритесь зі своїм сумлінням і вчините з міледі по справедливості.

— Справедливість вимагала б вирядити її до Тайберна, — сказав Бекінгем. — Міледі — безчесна жінка.

— Ваша світлосте, міледі — ангел, ви це добре знаєте, і я прошу вас звільнити її!

— Оце так! — вигукнув Бекінгем. — Чи не збожеволіли ви часом, що розмовляєте зі мною в такому тоні?

— Пробачте мені, мілорде! Я розмовляю так, як умію; я намагаюсь стримувати себе. Мілорде, подумайте про те, що ви збираєтесь вчинити, і стережіться переступити міру!

— Хай пробачить мені Бог! — вигукнув Бекінгем. — Ви, здається, насмілюєтесь погрожувати!

— Ні, мілорде, я все ще прошу вас і кажу вам: однієї краплини досить, щоб вона перелилась через вінця чаші; одна незначна похибка може накликати кару на голову того, кого доля берегла, незважаючи на його злочини.

— Пане Фелтоне, будьте ласкаві вийти звідси й передати, що я звелів арештувати вас! — наказав Бекінгем.

— Будьте ласкаві вислухати мене до кінця, мілорде! Ви спокусили цю молоду дівчину, ви її жорстоко образили, заплямували її честь. Спокутуйте свою провину, дайте їй без перешкод виїхати звідси, і я нічого більше не вимагатиму від вас.