Шрифт:
Катря боязко зупинилися біля порога, не зважуючись стати на чисту фарбовану підлогу. Та Хуржик підштовхнув її під лікоть.
— Іди!
Назустріч їм з-за столу вийшов високий юнак у білій сорочці та чорній плисовій камізельці. І темним обличчям, і статурою він дуже скидався на Хуржика.
— Як мати, Василю? — спитав його Хуржик. — Ти вже був у неї?
— Зараз їй стало трохи легше, тату. Звеліла покликати тітку Параску, щоб розпорядитися по господарству.
— От і добре. А я привів нову наймичку, — і прочинив двері до невеликого напівтемного покою. — Заходь, Катре!
Побачивши господаря, зі стільця поволі підвелася стара повновида жінка в червоній святковій кофті і темно-синьому очіпку, але Хуржик махнув їй рукою:
— Сиди, Параско!
Катря зупинилася в дверях. За грубою на широкому дерев’яному ліжку лежала хвора. Це була ще не стара, але вимучена хворобою жінка з рано посивілими косами та блідим, змарнілим обличчям.
— Ось, Ганно, тобі й Парасці на поміч молода наймичка... Поки ти слабуватимеш, вона доглядатиме разом з Івасем надвірне господарство...
Хвора довго й уважно дивилася на дівчину, і невідомо було, які думки застилають смутком і сльозами її очі. Нарешті вона зітхнула і кволо махнула рукою:
— Молода дуже, та мені вже, видно, не піднятися, — хай залишається... Аби тільки тобі з Василем було... добре... спокійно... і легко...
Голос її урвався, і вона безсило відкинулась на подушку.
— Заспокой її, Параско, — сказав тихо господар. — А ми підемо з Катрею, — їй ще треба поїхати сьогодні додому, а день зимовий — короткий...
Івась ждав їх на подвір’ї.
Хуржик зупинився на ганку, нахмурив кошлаті брови.
— Ти ось що, Івасю, — набери торбу борошна, налий у пляшку олії, вкинь у лантух кошіль буряків та кілька головок капусти на борщ... Це для Катриної матері... В сани запряжеш найкращих коней — Гнідого та Зірку, щоб пром’ялися трохи, а на зворотному шляху заїдеш у В’язівку на луг і набереш зі стогу сіна, щоб удруге не їхати... Зрозумів?
— Зрозумів, мосьпане, — схилив голову Івась.
— Та не барися! Щоб до смерку повернулися!
— Та вже ж, мосьпане...
— Ну, збирайтеся!
Збирався Івась і справді недовго. Не знати чому, літав мов на крилах. У ящик саней наклав сіна, кинув рептух оброку для коней, з комори виніс не торбину, як казав господар, а добрячий міх борошна, сулію олії, а з льоху — лантух буряків та капусти. В торбину поклав дві хлібини, шматок сала та ще одну — собі та Катрі на обід. А до всього — додав вузлик солі. Прикрив усе це сіном, у передку прослав попону, в оплені вставив довгі дубові рожни, побіля них поклав рубель, вила, сокиру — і рушив з двору.
3.
День був сонячний, морозний. Дорога простяглася прямо на південь — понад Сулою, через Терни та В’язівок. Пухкі глибокі сніги, що випали недавно, сліпили очі. Застояні коні, раді, що вирвалися на волю, без батога і понукань шпарко мчали по вузькій, пробитій серед заметів дорозі.
Івась зав’язав віжки за рожен, дістав з торбини хліб та сало, покраяв на шматки, торкнув Катрю за плече.
— Їж! Дорога далека!
— А ти?
— І я.
Ще теплий, свіжоспечений хліб та мерзле сало так і танули в роті. Незчулися, як півхлібини не стало.
— Заморили черв’яка — тепер і їхати можна, — сказав Івась, зав’язуючи торбину.— Но, коники! Но-о!
Скрипів під полозками сніг, мелькали кінські ноги та довгі розвіяні хвости, свистів настояний на міцному морозі пекучий зустрічний вітерець. З Тернівської гори до воркітливого влітку, а тепер приметеного білим саваном Булатця злетіли, мов на крилах, і помчали прямо лугами, навпростець, до зеленого бору.
Там Івась натягнув віжки, зупинився, дав коням оберемок сіна.
— Злазь, Катре!— і, схопивши до рук сокиру, попрямував до купи бурелому.— Наберемо для матері дров!
Він розстебнув свитку, поплював на долоні і заходився біля сухої сосни, вивернутої з корінням. Працював без спочинку — аж лоб змокрів. Зате на санях швидко виросла чимала купа смолистих рубанців, які він туго прикрутив вірьовкою до полудрабків.
— Ну, от — не з порожніми руками прийдемо,— і вмостився в передку саней.— Буде чим протопити в хаті...
Катря сіла поруч, прикрила попоною коліна.
— Дякую, Івасю... Який ти хороший, їй-богу!.. Такого б мені брата!
Івась широко усміхнувся. Вйокнув на коней.