– Ти… дала слово… Вже дала?..

Яків навіть замахнувся. Бо ув очах потемніло. Що є то таке, подумалося. Валився світ, а він того не міг спинити. На плечі йому валився.

– Можеш мене вдарити, Ясю, – сказала Улянка, – якщо тобі полегшає.

Його тіло стало враз немов заморожене. Дивився і не пізнавав. Як же він не знав своєї Улянки! Своєї? Авжеж, його, бо йому першому віддалася. Он же і кров на ряднині. Та перед ним сиділа не дівчинка, а швидше досвідчена, майже стара жінка з молодим лицем. Що все визначила і зважила.

А вона те й потвердила, коли сказала, торкнувшись його руки:

– Ясю, я тебе любила і буду любити. І дитину хочу від тебе, а не від нього. Не від Вергуна. Али в нашій родині нихто николи не йшов проти батька ци матері. Нихто. І я не піду. Така вже я вродилася. Думаєш, я не плакала ночами, перш ніж усе рішила?

Такою була душа в цієї дівчини. Такою вона була. Яків мусив усе те сприйняти, хоч усе в ньому бунтувало.

І сватів таки заслав, заслав, дядько Карпо пушов і Василь Тарасюків, і він сам перейшов через двір, через межу, мовби ріку широченну переплив, і те дивне сватання, доля якого, рішенець були визначені наперед, пекло йому й досі пече. Лагідними були слова Улянчиного батька Федота: тобі ж ще тико сімнадцять, рік пужди, тоді й сватайся – за тою лагідністю насмішка зміїлася – й він те добре відчував. Бо Трійця була попереду, бо…

Його слова про любов до Улянки відлітали кудись за вітром, що наче блукалець-гуляка забіг цієї миті до саду. Найбільше ж боявся іншої хвилини – коли Федот і Федотиха покличуть Улянку. Коли вона скаже, що й мала сказати, що він уже знав:

– Як ви-те скажете, тату й мамо, так і буде.

Від того весняного – ще весняного, майського дня, коли відбулася кумедія із його сватанням – і до Покрови, середини осені, вони майже щоночі стрічалися. Коли виходив із хати сусідової, тоді, після сватання, проходив мимо вікна крайньої кімнати, побачив лице Улянчине й очі, які… які сміялися, і дивилися, дивились на нього так, що, здавалося, от-от поглинуть. Гостре відчуття ненависті пронизало Якова. Він вдарив кулаком по вікну. Брязнуло скло, бризнула кров на пальці, на долоню. З хати вибігла Федотиха, від хліва йшов старший Улянчин брат Петро. Наче з-за туману доносилися прокльони матері його коханої. В руках Петра побачив великого кілка.

Та на двір вийшов і Федот, зирнув поглядом – важким, пронизливим – сказав:

– Не чіпайте. Кинь кілка, сину. Хай подуріє. Його вже пройшло.

Але його не пройшло. Його щастя, його кохання зрадливе, підле, вночі постукало у маленьке віконце їхньої хатини, під яким він спав. У темряві світилися Улянчині очі. Кішка, подумалось йому.

– Відчини, – почув шепіт.

«Що робити?» – думка народилася і згасла. Натомість солодко замлоїло у грудях. Натомість відчинив вікно, оглянувшись, чи сплять батько з матір’ю та брат, – одна в них була кімнатка на старих і малих. Тихо… З печі ні звуку. Гаврилко теж похропує.

Улянка відразу схопила його руками за голову, притягла до себе, впилася в його губи своїми вустами.

– Чого ти прийшла…

Слово «сучко» вмерло на його обцілованих губах. Опиратися не міг і вже ніколи не опирався – ціле літо й половину осені. Довгі й короткі водночас.

Вони стрічалися усе літо і половину осені. Вони стрічалися й навіть удень – за їхнім хлівом, у гайку за ровом, у полі, на пасовиську, на вечорницях. Як тильки випадала нагода, починався той бенкет любощів і ласки. Дорослих і… начеб дитячих, так він теперка думає.

– Ти не боїшся матері й батька? – питав він.

– А мамі я сказала, – Улянка дивилася так, наче він спитав оце, як її звати.

– Як то – сказала?

Він аж стерп з несподіванки. Сказала? Що сказала? Сміється?

– А так що сказала, – Улянка взялася в боки. – Хай мамця мовчать і дишуть. Та вони мене й понімають. А батько… Їхнє діло маленьке… Та ж із Вергунами родичаємось. До того ж між ними умова – за мною землі батько не даватиме. Ну, корову і нового плуга. І на солтиса не лізтиме, як пана Пьотра заберуть звідси, то Вергуна старого буде колодниця. Ой, Яську, нащо то тобі… Ти мене люби ліпше…

Щось було в тому нелюдське, так йому, Яшкові, подумалося. Щось було. Він прогнав думку геть. А солодощі кохання з його єдиною у світі переважувало все. Крім одного – що після весілля вона належатиме иншому. Якщо й не зувсім, то доведеться ділити. Ділити?..

За тиждень до Покрови і два до весілля вона сказала – після любощів, геть знеможена, як і він:

– Я груба [2] , Яську.

– Груба?

– Так. Вже понесла. Від тебе. І всі мої діти будуть від тебе, чуєш? Сина хочу. А потім – доцю. А ти?

– Я…

Горло йому тоді перехопив спазм. Кого він хоче? Він уперше подумав про дивну владу жінки. Цієї ось над ним. Що геть його висмоктала й повела невідомо куди. І жінки взагалі. Чого він їй підкорився, чого приймає ці подачки від цеї зрадливиці? Вже зрадливиці. Хай і не йому. Та і йому тоже. Поїхав би геть – десь на заробітки, за Буг, у Польщу питому, куди завгодно, світ заочі.

– Вчора я Тимоша стрічав, – сказав натомість.

– І що?

– Грозився.

– Чим?

– Уб’є казав, якщо правда, що з тобою валандаюся.