О третій годині ночі нарешті відчуває жахливу втому. Відкриває навстіж вікна, впускаючи до хати ніч, гасить світло. Перевдягається в піжаму, накривається ліжником і під звуки флояри, яка так ніжно розмовляє з ніччю, милуючись зоряним небом, клаптик якого зазирає у вікно, засинає. Пробиваючись крізь дрімоту, здоровий глузд шепоче на вушко: «Замкни вікно. У тебе небезпечний сусід». Та звуки флояри заколисують, і сон на своєму легкому човнику відносить її далеко річкою в гори.

Прокидається Аліна від надто яскравого світла, яке сліпучим фонтаном вдаряє в очі. Дівчина не може їх розплющити — перед очима світла пляма. Робить над очима дашок із рук, щоб хоч щось розгледіти. На підвіконні сидить задоволений собою Кажан, граючись люстерком, шпурляє їй в очі зайчики.

— Доброго дня, сонько! Сонце високо, а ти, ледацюго, вилежуєшся, — дражнить дівчину Кажан.

— Слухай, а не пішов би ти.

Аліну це вже дістало. Вона сердито піднімається з ліжка і прожогом влітає у ванну. Перевдягається у свій одяг для бігу і, виринаючи з дверей, кидає сердито в бік хлопця:

— Коли я повернуся, щоб і духу вашого, пане, тут не було.

В Аліни ранкова пробіжка.

Коли після бігу, ранкового душу і зібраних докупи думок вона заходить у кімнату, то знову застає Кажана на тому ж місці. «А не пішов би ти» на хлопця не подіяло. Та цього разу у нього в руках не люстерко, а два горнятка, поруч на підвіконні тарілка з тостами.

— Аліно, перепрошую, що налякав! Дурний жарт! Не сердься. Ну, хочеш, надавай мені копняків! Ми ж волею випадку з тобою сусіди, давай навчимося жити поруч. Будь ласка, — і простягає їй горня, — вип'ємо каву миру, чи як? Будь ласка!

Тон спокійний і примирливий.

Біг завжди допомагав зібратися з думками, лишаючи проблеми десь там позаду, а попереду ще добра сотня метрів, тобто її новий сусід. Який і дратує, і бентежить одночасно. Аліна вже й сама не знає — чого тут більше.

Вона обережно підходить до вікна. З недовірою бере з рук хлопця горня. В очі хлопця повертається той глузливий блиск, що й завжди. Робить ковточок. Кава міцна і терпка, з якимсь дивним, незвичним присмаком.

— Це гвоздика, — він ніби читає її думки. — Я завжди даю до кави трішки гвоздики. Подобається? Я цукру не давав, майже всі художники п'ють каву без цукру.

Аліна мовчки киває головою.

— Бери тости, — простягає дівчині тарілку.

— Дякую, — Аліна незграбно бере один.

Дідько, з якого це дива вона ніяковіє перед ним.

— Слухай, Алін! Класна картина. Ти любиш дощ і грозу? — не то запитує, не то стверджує хлопець. — Я також дуже люблю. Знаєш, я такий щасливий, що нарешті знайшов для себе достойну майстерню. Маленький ремонтик, і можна жити. Уже переїхав! Тут є все, що потрібно відлюднику та самітнику. І навіть класна сусідка.

— Угу! Кажан на даху! Хі-хі-хі! — пирснула весело Аліна. — А мо' й Карлсон, тільки замість моторчика флояра.

— Ги-ги-ги, — передражнює Аліну Кажан. — Звідки така дурнувата і примітивна іронія в молодої дівчини, яка читає Кафку і пише серйозні полотна?

Кажан спеціально заголосно відсьорбує з горнятка. Аліна слідком за ним повторює його жест, і вони починають реготати.

— Знаєш, у мене в школі була вчителька математики, — вже зовсім весело оповідає Кажан. — Така строга і дуже манірна класна дама. Коли ми починали отак ніби з нічого, на її думку, пертися, вона заставляла нас повторювати одну і ту ж приказку: «Сміх без причини — то є признак дурачини!» І так вишколила клас, що ми повторювати другу частини цієї «премудрості» по декілька разів на день. Та одного разу, коли наша люба класна дама завела улюбленої «Сміх без причини — то є признак…», один з учнів випередив її й заволав несамовито: «великого розуму». Клас просто скаженів від реготу! Ой, що тут почалося — і читане, і писане. Батьків до директора. Та після цього випадку математичка перестала вживати цю безглузду приказку.

— Я здогадуюсь, хто був тим учнем. І чомусь я не здивована.

— Так. То був я. Тож вип'ємо за сміх без причини, Аліно!

— Який є ознакою великого розуму! — і вони чекаються горнятами.

— Слухай, Алін, тепер серйозне питання. Куди ведуть двері на твоїй картині? Бо всі двері кудись ведуть.

— Ну, мабуть, на Вершину світу, — кидає безтурботно дівчина перше, що приходить у голову.

— Що? А звідки ти про неї знаєш? — спантеличено-хутко перепитує Кажан.

— Та я ж пожартувала, — іронічно відповідає Аліна.

— Пожартувала, кажеш? Влучно… Твоя картина суперова, чесно, вона гіпнотизує, притягує, лякає і дивує. Як ти її назвала? — говорить Кажан, не зводячи очей із полотна.

— «Двері», — відповідає дівчина.

— Добра назва. Хочеш загадку? Коли двері не двері? — запитує Кажан.

Аліна знає відповідь. Вона також любить Кінга.

— Коли вони відчинені! — відповідає Аліна і відчуває, що вона зараз відкриває одні з них, широким порухом навстіж.