Сашко різким рухом сідає, стискає своїми руками аж до болю зап'ястки дівчини і просто впивається в неї очима. Але то не Сашко, вірніше, то не тільки Сашко, то Гонихмарник. Тінь. Він старається прочитати хоч однісіньку думку в її голові, хоч малюсінький натяк на страх чи збентеження. Аліна з маминого досвіду знає — він може бачити в темряві та він не в силі читати її думки, бо в неї є те, про що львівський Гонихмарник і не здогадується. Авжеж, вона лишень чергова здобич для всесильного повелителя хмар.

Стільки історичних віх прошуміло тим містом із того часу, як він тут оселився. Він колись знав про ті різні штуки-обереги, замкнені для зчитування душі. Але хіба то тепер актуально, у тому урбанізованому світі. За пару століть звик до німої покори, легких перемог. Такі й лише такі жінки траплялися на його шляху. І тут раптом ця дівчина. Із самого початку був проти того, щоб зв'язуватися з нею. Ой, не дарма підсунув її Юрко, не дарма. Відчував — у ній забагато світла. Це те саме, що людськими очима без пуття дивитися на сонце. Можна осліпнути. От той бовдур Сашко й осліп. Так, у ній забагато світла і ще чогось такого, про що він раніше ніби й знав, та з часом забув. Найгірше інше — вона наглухо зачинена для нього. Це так, ніби мати в руках дорогу красиву книгу. Усередині з прекрасними ілюстраціями-оздобами, навіть кожна буква у тій книзі дбайливо виплекана в надзвичайному узорі. Хай навіть ти тримаєш ту книгу біля серця, можеш покласти її на стіл, на полицю, та не в силі прочитати з неї ані слова, бо написана вона чужинською мовою. Ти не розумієш жодної думки, не розпізнаєш жодної букви.

Халепа! Як ти в неї не вчитуйся, воно, стерво, дивиться на тебе своїм ніжним волошковим поглядом, і навіть ти, пень трухлявий, мимоволі починаєш забуватися-закохуватися.

От і зараз — спершу начебто наполохано піднімає та опускає вії… І все, Сашко очманів та вже готовий за неї померти, Гонихмарник це відчуває. А от на що ладна вона заради нього? Чому не спитає? То ніц. Захотів Сашко нову цяцьку — стане дівка йому коханою дружиною, тільки б до її тіла добрести, а там… Скільки ж у ній сили, справжньої, не лише жіночої. Він відчуває ту силу і водночас боїться її. Одне тішить — оте дурне емансиповане дівчисько навіть не здогадується про це, переводячи такий дар на свою мазанину-писанину. Нічого, він терпляче жде свого часу. Бо коли вона народить йому сина, то яким великим і сильним він стане, дякуючи своєму новому рабу. Новий раб! Тільки те єдине й тішить у цій халепі, бо Кажан правдивий тобі не король ночі, а баран — коли на неї дивиться.

— Алінко, де ти була? — перепитує вже Сашко.

Аліна бере його голову у свої руки, цілує його очі, промовляє ніжно-ніжно:

— Я завжди поруч, коханий! Бо він врятував твоє тіло, а хто врятує душу?

Гонихмарник уважно слухає ту дурну бесіду. До чого тут душа?

Вони лежать на теплій дахівці. Голова до голови. Права рука Сашка й ліва Аліни заплетені у вузол.

— Коли я дивлюся в небо, інколи згадую Маленького Принца? Чи був він насправді? Як ти гадаєш, Сашо?

— Звичайно, був! Принаймні, у світі Екзюпері. Письменник відкрив для нас свій світ, познайомив із Маленьким Принцом. Важко, напевне, наважитися відчинити чужинцю двері у твій світ, твій вимір. Відкрити і боятися, що тебе не так зрозуміють чи засміють. Знаєш, більшість людей так і живе. Маючи в серці страх, що тебе не так сприймуть. Не за канонами чи скрижалями вигаданої кимсь моралі. Живуть за замкненими дверима, виряджаються в одинакові маски. Тільки одиниці наважуються ходити без масок. «Диваки» — безнадійно гукає вслід світ, коли має паскудний настрій. «Ненормальні» — верещить юрба, глибоко в душі заздрячи. А ті, кого той світ називає диваками, вони і рухають землю, не даючи їй затхнутися, як старе болото, що заросло ряскою й перетворилося на суцільний сморід. Диваки, люди без масок, без личини. Вони, мов ті живі струмочки, що наповнюють драговину з моралістики, марноти і маргінесу, вдаваного гламуру цілющою водою. Ти мій струмочок, Алінко, з живою водою. Дякую, що ти є.

Небо стає темним-темним, мов найтемніший агат, і лише свічки-зорі мерехтять у ньому, місяця сьогодні немає. «На канікулах або у відпустці», — жартує Сашко.

Аліна відчуває — час.

— Коханий, вже пізно. Мені завтра рано вставати. Творчі справи. Хочеш чаю, мама передала, новий рецепт. Кажуть, після нього сняться тільки веселкові сни.

— Можна, — говорить Сашко.

Аліна приносить чай. Сашкові й собі. У неї геть інший. Сашко одразу випиває свій.

Чай направду дуже смачний, хлопець просить ще. Аліна про всяк випадок приносить ще один.

— Сашко, любий! Скажи, можна в тебе в майстерні поставити свій етюдник. Завтра вранці прийдуть майстри ремонтувати кондиціонер, а в мене і так тісно, що б його часом не потовкли.

Сашко переносить у свою майстерню мольберт і етюдник із картиною. Страшна важкість у ногах ледве тримає хлопця на плаву. Він відчуває — його очі майже злипаються. Літня спека, напевне, дає так про себе знати. Сон навалюється на нього дев'ятим валом. Як добре, що у нього є Алінка. Ось і зараз — вклала в ліжечко, приголубила. І він вже не Сашко і не Гонихмарник — він світ…

Чай подіяв швидше, аніж сподівалася Аліна. Вона й сама не знала, якого дідька заставила притягти сюди мольберт із полотном «Двері». Діяла майже інтуїтивно, коли Сашко згадав про розчинені двері. Чомусь тоді подумалося. Так-так, але ж привідкриті двері можуть виявитися не тільки входом. У тюремній камері також є двері. Вхопилася за ту думку, як за щось важливе, і вже не відпускала її. Вона глянула на сплячого Сашка, тоді на годинник. Пів на одинадцяту.

Тепер до себе і чекати. Неквапом, щоб не сполохати Гонихмарника, виходить через вікно майстерні. У своїй обсипає всі кутки, вздовж стін аж до вікна тим зіллям, що дала мама. Коли це робить, відчуває, як на грудях під футболкою пульсує її оберіг. Він насправді живий, наче частинка її серця, і навіть струмує в його ритмі — чітко, мов годинник на стіні зі своїм тіканням. Пульсація стає чіткішою і врешті Аліна відчуває, як у якийсь момент із нього вихлюпуються сила та тепло, вливаючись у кожну клітинку її тіла. Стоїть зачудовано та слухає, як та сила чи то енергія струменіє руслом її тіла, просочується і в руки, аж до кінчиків пальців, і в ноги — млосно лоскоче п'яти. Оте сило-тепло вплітається в кожну волосинку на голові, завмираючи насторожено на кінчиках. І борони, Боже, комусь зі злими намірами зачепити її, одного дотику до цієї сили вистачить, щоб спопелити нападника.