— Господи, Господи, невже ж ти не помилуєш рабу твою, ти всемогутній, — беззвучно ворушилися її губи, — твоя доброта безмежна. Я багато грішила, але хіба я винна? Адже ти знаєш, чому так сталося. Я не пам’ятаю своєї матері, мене нікому було навчити добра… Я голодувала. Скільки разів я прохала тебе допомогти мені. Не гнівайся, Господи, я не докоряю тобі, — боязко продовжувала вона свою німу молитву, — я хочу сказати, що я не така вже й винна. І, змилосердившись, ти, можливо, пошлеш мене у чистилище… Тільки не в пекло! Я помру від жаху… Яка ж я дурна, адже там не вмирають! — і вона знову починала свої наївні молитви.

Погано спав і Тома. Але його не переслідували видіння пекла. Його гризла туга за земним. Лише кілька місяців тому він пішов з рідного села, покинувши там усе, що було миле його серцю, прихопивши з собою в дорогу лише невеличку торбу з коржами та свої мрії — заробити в місті грошей, щоб купити клапоть землі. І тоді він одружиться з рожевощокою здоровою Марі… О, тоді її батько не заперечуватиме проти їхнього шлюбу.

І ось все пропало… На білій стіні своєї випадкової тюрми він побачив ферму і веселу, здорову жінку, так схожу на Марі, що доїла корову. Але замість нього, Тома, інший чоловік провів через подвір’я повз заклопотану квочку з курчатами коня, який відмахувався хвостом від мух. А його, Тома, вбито, знищено, і голову його настромлено на палю, мов городнє опудало. Де його дужі руки, могутнє тіло? У відчаю Тома заскрипів зубами. Потім він тихо заплакав, і сльози крапотіли на скляну підставку.

— Що це? — прибираючи вранці, здивовано запитала Лоран. — Звідки тут вода?

Хоч повітряний кран уже й був завбачливо відкручений Джоном, Тома не відповідав. Похмуро і непривітно глянув він на Лоран, а коли вона відійшла до голови Бріке, він тихо прохрипів їй у спину:

— Убивця! — Він уже забув про водія, що розчавив його, і переніс увесь свій гнів на людей, які його оточували.

— Що ви сказали, Тома? — обернулася до нього Лоран.

Але губи Тома були вже знову міцно стиснуті, а очі дивилися на неї з неприхованим гнівом.

Здивована Лоран хотіла було розпитати Джона про причину поганого настрою, але Бріке вже заволоділа її увагою.

— Будь ласка, почухайте мені ніс з правого боку. Ця безпорадність жахлива… Прищика там немає? Але чого ж тоді так свербить? Дайте мені, будь ласка, дзеркало.

Лоран піднесла дзеркало до голови Бріке.

— Поверніть праворуч, я не бачу. Ще… ось так. Почервоніння. Може, помастити кольдкремом?

Лоран терпляче мастила кремом.

— Ось так. Тепер припудріть, будь ласка. Дякую… Лоран, я хотіла б запитати у вас про одну річ…

— Прошу.

— Скажіть мені, коли… дуже грішна людина сповідається у священика і покається в своїх гріхах, чи може така людина мати відпущення гріхів і потрапити до раю?

— Звичайно, може, — серйозно відповіла Лоран.

— Я так боюся пекельних мук… — зізналася Бріке. — Прошу вас, запросіть до мене кюре… я хочу померти християнкою…

І голова Бріке з виглядом смертенної мучениці звела очі вгору. Потім вона опустила їх і вигукнула:

— Який цікавий фасон вашої сукні! Це остання мода? Ви давно не приносили мені модних журналів.

Думки Бріке повернулися до земних справ.

— Короткий поділ… Гарні ноги дуже виграють, коли коротка спідниця. Мої ноги! Мої нещасні ноги! Ви бачили їх? О, коли я танцювала, чоловіки від цих ніг божеволіли!

До кімнати зайшов професор Керн.

— Як справи? — весело поцікавився він.

— Слухайте, пане професоре, — звернулася до нього Бріке, — я не можу так… ви повинні пришити мені чиєсь тіло… Я вже якось просила вас і тепер прошу ще. Я дуже вас прошу. Я певна, що коли ви тільки захочете, то зможете зробити це…

«Чорт, а чому б і ні?» — подумав професор Керн. Хоч він привласнив усю честь оживлення людської голови, відділеної від тіла, але в душі визнавав, що цей вдалий дослід цілковито є заслугою професора Доуеля. Але чому не піти далі Доуеля? З двох загиблих осіб скласти одну живу, — це було б грандіозно! І коли б дослід удався, вся честь по праву належала б одному Кернові. А втім, деякими порадами голови Доуеля можна було б скористатися. Так, над цим таки варто замислитись.

— А вам дуже хочеться ще потанцювати? — посміхнувся Керн і пустив у голову Бріке струмінь цигаркового диму.

— Чи я хочу? Я танцюватиму день і ніч. Я махатиму руками, як вітряк, пурхатиму, мов метелик… Дайте мені тіло, молоде, гарне жіноче тіло!

— Але чому обов’язково жіноче? — грайливо запитав Керн. — Коли ви тільки захочете, я зможу дати вам і чоловіче тіло.

Бріке поглянула на нього з подивом і жахом.

— Чоловіче тіло? Жіноча голова на чоловічому тілі! Ні, ні, то буде гидотна потвора! Важко навіть підібрати костюм…

— Але ж ви тоді вже не будете жінкою. Ви перетворитеся на чоловіка. У вас виростуть вуса і борода, зміниться й голос. Хіба ви не хочете перетворитись на чоловіка? Багато жінок шкодує, що не народилися чоловіками.