О четвертій ранку хтось сильно постукав у двері Артура Доуеля. Сердито накинувши на себе халат, Доуель відчинив.

До кімнати нетвердою ходою зайшов Ларе і, стомлено опустившись у крісло, мовив:

— Я, здається, божеволію.

— Що трапилось, друже? — вигукнув Доуель.

— Трапилось таке, що… я не знаю, як вам і сказати… Я грав із учорашнього дня до другої години ночі. Вигравав і програвав поперемінно. Коли раптом я побачив жінку, і один жест її вразив мене так, що я кинув гру і пішов за нею до ресторану. Я сів за столик і замовив чашечку чорної мінної кави. Кава мені завжди допомагає, коли нерви занадто розгуляються… Незнайомка сиділа за сусіднім столиком. З нею був молодик, пристойно вдягнутий, але такий, що не викликає особливої довіри, і досить-таки вульгарна руда жінка. Мої сусіди пили вино і весело розмовляли. Незнайомка в сірому почала співати шансонетку. В неї виявився писклявий голос доволі неприємного тембру. Але несподівано вона взяла кілька низьких грудних нот… — Ларе стиснув голову. — Доуелю! То був голос Анжеліки Гай. Я з тисячі голосів упізнав би його.

«Бідолаха! До чого він дійшов», — подумав Доуель і, лагідно поклавши руку на плече друга, сказав:

— Вам привиділося, Ларе. Опануйте себе. Випадкова схожість…

— Ні, ні! Запевняю вас, — гаряче заперечив Ларе. — Я почав уважно приглядатися до співачки. Вона досить вродлива, чіткий профіль і милі грайливі очі. Але її постать, її тіло! Доуелю, хай чортяки роздеруть мене зубами, коли фігура співачки не схожа, мов дві краплі води, на фігуру Анжеліки Гай.

— От що, Ларе, випийте брому, прийміть холодний душ і лягайте спати. Завтра, точніше, сьогодні, коли ви прокинетесь…

Ларе докірливо подивився на Доуеля.

— Ви гадаєте, я збожеволів?.. Не спішіть робити остаточні висновки. Вислухайте мене до кінця. Це ще не все. Коли співачка проспівала свою пісеньку, вона зробила кистю руки ось такий жест. Це улюблений жест Анжеліки, жест цілком індивідуальний, неповторний.

— Але що ж ви хочете сказати? Не думаєте ж ви, що невідома співачка володіє тілом Анжеліки?

Ларе потер чоло.

— Не знаю, від цього, справді, можна збожеволіти… Але слухайте далі. На шиї співачка носить химерне кольє, точніше, навіть не кольє, а цілий приставний комірець, прикрашений дрібними перлами, завширшки принаймні чотири сантиметри. А на її грудях досить широкий виріз. Виріз відкриває на плечі родимку — родимку Анжеліки Гай. Кольє здається бинтом. Вище кольє — невідома мені голова жінки, нижче — знайоме, яке я вивчив до найдрібніших деталей, ліній і форм тіло Анжеліки Гай. Не забувайте, адже я художник, Доуелю. Я вмію запам’ятовувати неповторні лінії та індивідуальні особливості людського тіла… Я зробив стільки начерків та ескізів з Анжеліки, стільки написав її портретів, що не можу помилитися.

— Ні, це неможливо! — вигукнув Доуель. — Адже Анжеліка за…

— Загинула? В тому-то й річ, що це нікому не відомо. Вона сама чи її труп безслідно зник. І ось тепер…

— Ви зустріли воскреслий труп Анжеліки?

— О-о!.. — Ларе застогнав. — Я думав саме про це.

Доуель підвівся і закрокував по кімнаті. Певне, сьогодні вже не пощастить заснути.

— Будемо міркувати розважливо, — сказав він. — Ви кажете, що ваша невідома співачка має ніби два голоси: один свій, більш ніж посередній, І другий — Анжеліки Гай?

— Низький регістр — її неповторне контральто, — відповів Ларе, ствердно кивнувши головою.

— Але ж це фізіологічно неможливо. Не думаєте ж ви, що людина високі ноти витягає зі свого горла верхніми кінцями зв’язок, а низькі нижніми? Висота звука залежить від більшого чи меншого напруження голосових зв’язок по всій їх довжині. Адже це, як на струні: за більшого напруження струна вібрує дужче й виходить виший звук, і навпаки. До того ж коли б зробити таку операцію, то голосові зв’язки були б укорочені, отже, голос зробився б дуже високим. Та й взагалі людина не могла б співати після такої операції: рубці мали б заважати правильній вібрації зв’язок, І голос, у кращому випадку, був би дуже хрипкий… Ні, це абсолютно неможливо. Врешті-решт, щоб «оживити» тіло Анжеліки, потрібно було мати голову, чиюсь голову без тіла.

Доуель несподівано замовк, бо згадав про те, що певною мірою підтверджувало припущення Ларе.

Артур сам бачив кілька експериментів свого батька. Професор Доуель вливав у судини загиблого собаки підігріту до тридцяти семи градусів за Цельсієм живильну рідину з адреналіном — речовиною, що подразнює і примушує судини скорочуватися. Коли ця рідина під певним тиском потрапляла у серце, вона відновлювала його діяльність, і серце починало гнати кров у судини. Поволі відновлювався кровообіг, і тварина оживала.

— Найголовнішою причиною загибелі організму, — сказав тоді батько Артура, — є припинення постачання органів кров’ю і киснем.

— Отже, у такий спосіб можна оживити й людину? — запитав Артур.

— Так, — весело відповів його батько, — я берусь здійснити воскресіння і коли-небудь зроблю це «диво». До цього я й веду свої досліди.

Оживлення трупа, виходить, можливе. Але чи можна оживити труп, у якому тіло належало одній людині, а голова — іншій? Чи можлива така операція? Щодо цього в Артура були сумніви. Правда, він бачив, як батько його здійснював надзвичайно сміливі й вдалі операції з пересадки тканин і кісток. Але все це було не таким складним, і це робив його батько.

«Коли б мій батько був живий, я, певне, повірив би, що здогад Ларе про чужу голову на тілі Анжеліки Гай правдоподібний. Тільки батько міг насмілитись зробити таку складну і незвичайну операцію. Можливо, ці досліди продовжували його асистенти? — подумав Доуель. — Але одна справа оживити голову чи навіть цілий труп, а інша — пришити голову однієї людини до трупа іншої».

— Що ж ви хочете робити далі? — запитав Доуель.

— Я хочу розшукати цю жінку в сірому, познайомитися з нею і розкрити таємницю. Ви допоможете мені?