Ларе передихнув і провадив далі:

— Так, було гаряче. Нестерпний біль усе більше знесилював Равіно, а Шауб продовжував викручувати йому руку. Нарешті Равіно, скорчившись від болю, прохрипів: «Чого ви хочете?» — «Негайної видачі Артура Доуеля», — сказав я. «Звісно, — скрипнувши зубами, відповів Равіно, — я упізнав ваше обличчя. Та відпустіть же руку, хай вам біс! Я проведу вас до нього…» Шауб відпустив руку рівно настільки, щоб привести його до тями: він уже непритомнів. Равіно привів нас до камери, в якій вас було ув’язнено, і показав очима на ключ. Я відімкнув двері й зайшов до камери в супроводі Равіно та Шауба. Перед очима в нас постало невеселе видовисько: сповитий, як дитина, ви звивалися в останніх корчах, як напіврозчавлений черв’як. У камері стояв задушливий запах хлору. Шауб, щоб не морочитись більше з Равіно, легенько вдарив його знизу в щелепу, від чого лікар повалився на підлогу, мов мішок. Ми самі, задихаючись, винесли вас із камери і зачинили двері.

— А Равіно?

— Він…

— Коли й задихнеться, то невелика біда, вирішили ми. Але його, певне, звільнили і привели до тями після того, як ми пішли… Вибралися ми з цього осиного гнізда досить щасливо, коли не враховувати, що нам довелося вистріляти останні набої в собак… І ось ми тут.

— Довго я пролежав непритомний?

— Десять годин. Лікар щойно пішов, коли ваш пульс і дихання відновилися й він переконався, що ви врятовані. Так, дорогий мій, — потираючи руки, продовжував Ларе, — будуть, будуть гучні процеси. Равіно сяде на лаву підсудних разом із професором Керном. Я цієї справи так не залишу.

— Але перед тим потрібно знайти — живу чи мертву — голову мого батька, — тихо проказав Артур.

Професор Керн так зрадів несподіваній появі Бріке, що навіть забув її насварити. А втім, було не до того. Джонові довелося внести Бріке на руках. Вона стогнала від болю.

— Лікарю, пробачте мені, — сказала вона, побачивши Керна. — Я не послухала вас…

— І самі себе покарали, — відповів Керн, допомагаючи Джонові покласти втікачку в ліжко.

— Боже, я не зняла навіть пальта.

— Дозвольте, я допоможу вам це зробити.

Керн почав обережно знімати з Бріке пальто, водночас придивляючись до неї досвідченим оком. Обличчя її надзвичайно помолоділо й посвіжішало. Від зморщок не лишилося й сліду. «Робота залоз внутрішньої секреції, — подумав він. — Молоде тіло Анжеліки Гай омолодило голову Бріке».

Професор Керн уже давно знав, чиє тіло викрав він з моргу. Він уважно переглядав газети й іронічно посміхався, читаючи про розшуки «безвісти зниклої» Анжеліки Гай.

— Обережніше… Нога болить, — скривилася Бріке, коли Керн перевернув її на другий бік.

— Дострибались! Адже я попереджав вас.

Зайшла доглядальниця, літня жінка з тупуватим виразом обличчя.

— Роздягніть її, — кивнув Керн на Бріке.

— А де ж мадемуазель Лоран? — здивувалась Бріке.

— Її тут немає. Вона хвора.

Керн відвернувся, потарабанив пальцями об спинку ліжка і вийшов з кімнати.

— Ви давно працюєте у професора Керна? — запитала Бріке нову доглядальницю.

Та промимрила щось незрозуміле, показуючи на свій рот.

«Німа, — здогадалася Бріке. — І поговорити не буде з ким…»

Доглядальниця мовчки прибрала пальто і вийшла. Знову з’явився Керн.

— Покажіть вашу ногу.

— Я багато танцювала, — почала Бріке свою покаянну сповідь. — Швидко відкрилася ранка на підошві ноги. Я не звернула уваги…

— І продовжували танцювати?

— Ні, танцювати було боляче. Але кілька днів я ще грала в теніс. Це така прекрасна гра!

Керн, слухаючи базікання Бріке, уважно оглядав ногу і дедалі більше хмурився. Нога розпухла до коліна і почорніла. Він натиснув у кількох місцях.

— Ой, болить! — вигукнула Бріке.

— Морозить?

— Так, від учорашнього дня.

— Так… — Керн витяг сигару і закурив. — Становище дуже серйозне. От до чого доводить непослух. А з ким це ви грали в теніс?

Бріке знітилась.

— З одним знайомим… молодим чоловіком.

— Чи не розповісте ви мені, що взагалі трапилося з вами відтоді, як ви втекли від мене?

— Я була у своєї подруги. Вона дуже здивувалася, побачивши мене живою. Я сказала, що рана моя виявилася несмертельною і що мене вилікували в лікарні.

— Про мене і… голови ви нічого не говорили?

— Звичайно, ні, — твердо відповіла Бріке. — Дивно було б говорити. Мене вважали б за божевільну.

Керн полегшено зітхнув. «Усе вийшло краще, ніж я міг сподіватись», — подумав він.

— Але що ж з моєю ногою, професоре?

— Боюся, що її доведеться відрізати.

В очах Бріке засвітився жах.

— Відрізати ногу? Мою ногу? Зробити мене калікою?

Кернові й самому не хотілось нівечити тіло, здобуте й оживлене ціною таких зусиль. Та й ефект демонстрації буде вже не той, коли доведеться показувати каліку. Добре було б обійтися без ампутації ноги, але навряд чи це можливо.