Виставка картин для маленького містечка – то таки визначна подія. Це сталося на Спаса, як зараз пам’ятає. На його подив, Мамаїв захотіли купити люди. Не погоджувався, бо сказано ж було – виставка і все. Як можна продавати своїх дітей? Це ж не полотна на замовлення, які колись писав, чи такі картини, які наперед знаєш – куплять. А тут… Писав душею, наче хтось з паралельного світу водив його рукою, писав духом, писав світлом.

Довго вмовляли Олексія і побратими, і знайомі. Чого ти вперся? Це ж непоганий заробіток врешті, бо грошей ще ніхто не відміняв. Вперто не погоджувався Олексій. Аж поки, здається, то був Назар, не промовив таких слів: «Твої Мамаї, Олексію, то вартові на чатах. Глянь у їхні очі. Ти думаєш, що вони твоя власність? Хе! Бог тобі дав талант і наснагу для творення, а вже твої діти, Мамаї, самі вибирають собі господаря. Ті, що не продадуться, з тобою й залишаться. Отже, вони твої вартові, а решта… Не твої, бо вибирають не тебе. Та не будь такий упертий, фарби ж і полотна треба за щось купувати, а ще одяг та харчі… Твої кози та вівці тобі лишень подякують, бо зможеш збільшити господарку».

І Олексій почав Мамаїв продавати. Гроші витрачав на різне, позичав на вічне віддавання друзям, бо добре знав, що таке перебувати в скруті, купував найнеобхідніше для господарки, передавав синові, дещо й собі лишалося. Але то таке… Бо зрештою, скільки одному козакові треба? Козак живе не тим, що є, а тим, що буде. А що там буде – навіщо загадувати, слід його дочекатися. Воно прийде рано чи пізно і стане тим, що є. Як у приказці: «На чорта тобі ворота, як нема ні хати, ні плота!»

Минав час, і його Мамаям у маленькому райцентрі стало затісно. Тож поволі вони добрели і до столиці. І перетворилися на традицію. Раз на три роки козак Олексій виставляв своїх Мамаїв у музеї Гончара, якраз напередодні свята Купайла.

І цьогорічна виставка була на Купайла. Літо, спека, місто, асфальт… Олексій сидить у затінку старого горіха, який дивом серед кам’яної поторочі уцілів. Горіх нелюди закатрупили в асфальт. Та воля до життя така велика, що горіх не перестає битися. І вже де-не-де попробивав асфальт і на зло всьому пластиковому живе. Олексій притулився спиною до дерева, п’є воду та спостерігає за людьми. Біжать, метушаться, усі якісь заклопотані, перелякані. Милувався й прекрасною половиною. Навчився їх сприймати як витвір божественного митця. Поки не заговорить – богиня та сама досконалість. Ось іде дівчина. Ах, красуня, білявка, ноги від вух ростуть, очі – полохливі газелі, тоненька талія. Ти диви, підморгує. Ой, дівчинко-дівчинко. Не туди цілишся.

Посміхнувся собі сумно. Згадав початок свого козакування. Тяжко-важко попервах без жінки. Бо довгенько мучився через розлучення та Ірину. Запитував себе втисячне: чи любив він її? І врешті зрозумів: таки любив по-справжньому, але… Як довго живе кохання? Не знав. Бо він любив образ, він собі його вигадав, намалював. Леле-доле, яка в тих художників багата уява?! Та самою уявою світ не пройти. Бо полуда спала, фарби на ідеальній картині потріскалися та почали сипатися додолу. З’ясувалося, що портрет малювався геть з іншої Ірини… А дружина Ірина – то ідеал, та не його, а когось чужого, когось для неї єдиного. Чи шукав заміну Ірині? Спочатку приглядався до розлучених молодичок, до незаміжніх жіночок… Усе було гаразд, поки не заходила мова про те, як жити, де жити і чому він так живе… Жодна з них не була готова проміняти золоту клітку у вольєрі на волю.

Тепер він добре розумів Сковороду, уже поважного пана, якому було за сорок і у якого закохалася юна, вродлива, розумна та багата дівчина, донька майора. І він спочатку відповів взаємністю… Бо серце ж не камінь, і кожне серце прагне любові. Та бажання залишатися вільним було настільки сильним, що перебороло й пристрасть, і кохання, і сімейне щастя чи нещастя. І Сковорода втік з власного весілля.

Олексій посміхнувся у вуса, підкрутив їх, оселедця закинув за вухо, набив тютюном люльку, запалив. Рідко в місті собі це дозволяв. Тут і так димно без нього, однак зараз мусив, бо від спеки тільки люлька рятувала. До того ж йому не так смерділо плавленим асфальтом.

Чомусь пригадалося, як пару років тому до нього сваталася вдовичка. То була сестра його близького друга. І господиня, і красуня, і навіть погодилася жити з ним на хуторі. Та Олексій відразу сприйняв цю ідею насторожено і дещо скептично. «Як не наївся – то вже й не налижешся» – так кажуть у народі. Тож не здивувався, що вона отетеріла, побачивши його Мамаїв. Не знала, що казати, як реагувати. Якби зараз приземлилися марсіани і взяли в неї інтерв’ю, вона б не так здивувалася. Бо нащо правдивому ґазді та козаку пензлі та картини? Шабля – зрозуміло, кінь – годиться, навіть фігуру [2] на подвір’ї вона зрозуміла та з гідністю прийняла. Хоча, коли оглядала витвір на ймення фігура, скептично сказала, що таки ліпше на тому місці було скласти сіно…

На прощання молодиця кинула: «Льошо-Льошо, ти як мала дитина. Краще б завів корову! Та все ще можна поправити, якщо захочеш». Олексій не хотів. Удовичка виявилася настирливою, бо таки довгенько не давала Олексію спокою. Приїжджала і не раз, і не два. Навіть пробувала зваблювати, клала руки на плечі, зазирала в очі, підливала чогось до наливки такого, що в очах троїлося і вона йому здавалася просто неземною красунею. Та Олексій щоразу від падіння в гріх щасливо рятувався. Та ні, рятувала його не тверда воля, як у Сковороди. Усе банальніше. Звісно, зазвичай п’яний чоловік – то доволі чемний баран, особливо коли поруч уміла жінка. Згадаймо, скільки чоловіків у такому стані здалися в полон жіночих зваб. Та лихо в тому, що Олексіїв організм на спиртне реагував завжди стандартно – вимикався, тобто засинав.

Спогади розвеселили Олексія.

Раптом спало на думку: а якби його Ірина не захотіла розлучення, що б тоді з ним було? Моторошно навіть думати про таке! Ким би він став? Перетворився б на одного з тих нещасних, захеканих, затюканих, забіганих, які, крім своїх вольєрів, більше нічого не знають і не бачать. Одне задоволення – похизуватися перед приятелем дружиною чи коханкою, потім машиною, можливістю раз на рік на десять днів з’їздити в Туреччину, а тричі – на шашлик за місто… Тріпнув головою. Ні, він таки щасливий. Найбільше щастя для людини – бути собою. Бути собою найважче, але бути собою якраз і найцікавіше.