Міс Мінчін перехопило подих.

— Розорення! — зойкнула вона.

— Він втратив усе, до останнього пенні. У цього молодика було забагато грошей. Його вірний друг геть схибнувся з цими діамантовими копальнями. Він вклав у них всі свої гроші й усе, що мав капітан Кру. А потім накивав п’ятами. Капітан Кру вже лежав, прикутий до ліжка лихоманкою, коли дізнався новини. Це для нього виявилося завеликим потрясінням. Він помер, не приходячи до тями — усе марив про свою маленьку дівчинку. І не лишив по собі ані пенні.

Тепер міс Мінчін зрозуміла, що в її житті раніше не було такого провалу. Її взірцеву ученицю разом із багатим батьком немовби одним подувом вітру віднесло від її пансіону. Вона почувалася ображеною та обдуреною і була впевнена, що всі: капітан Кру, Сара, містер Берроу — винні у цьому.

— Ви хочете мені сказати, — вигукнула вона, — що не лишилось нічого? Що Сара не матиме багатства? Що це дівчисько бідне, мов церковна миша? Що в мене на шиї замість багатої спадкоємиці сидить злидарка?

Містер Берроу був хвацьким ділком. Він відчув, що зараз — чудова мить, аби одним махом позбутись будь-якої відповідальності.

— Справді, вона тепер злидарка, — відповів він. — І справді, вона на вашій шиї, пані. У цілому світі в неї не лишилося рідної душі, про яку мені було би відомо.

Міс Мінчін дивилась просто себе. Здавалося, зараз вона відчинить двері, вибіжить із кімнати і припинить гучні веселощі, що долинали з вітальні, де святкували день народження.

— Це жахливо! — мовила міс Мінчін. — Цієї миті вона сидить у моїй вітальні, вбрана у розкішну шовкову сукню й мережива, та святкує свій день народження за мій кошт!

— Звісно, якщо вона святкує, то тільки за ваш кошт, пані, — спокійно відказав містер Берроу. — Контора «Берроу і Скіпворс» не несе жодної відповідальності. Мені ще не доводилося чути про таке раптове розорення. Капітан Кру помер, не оплативши й наш останній рахунок — а він був чималий, повірте.

Міс Мінчін повернулася до дверей. Її обурення наростало. Сталося найгірше з усього, що тільки могло намаритися.

— Зі мною сталось те саме! — скрикнула вона. — Я завжди була так упевнена в оплаті, що дозволяла будь-які найбезглуздіші витрати для цієї дитини. Я оплатила рахунок за цю несосвітенно дорогу ляльку і за її неподобно розкішний гардероб. Ця дитина завжди мала все, що тільки хотіла. У неї був екіпаж, поні й власна покоївка. І я все це оплачувала з того часу, як прийшов останній чек!

Містер Берроу очевидно не збирався вислуховувати розповідь про образи міс Мінчін після того, як висвітлив позицію своєї контори й виклав сухі факти. Розлючені власниці пансіонів не викликали в нього ані найменшої симпатії.

— То ліпше не платіть ні за що, пані, — зауважив він. — Хіба що ви хочете зробити юній панночці подарунок. Вам ніхто «дякую» за це не скаже. А вона сама не має за душею ані пенні.

— Але що ж мені тепер робити? — вимогливо запитала міс Мінчін, ніби вважала, що адвокат зможе дати всьому раду. — Що ж мені робити?

— Тут уже нічого не зробиш, — сказав містер Берроу, знімаючи окуляри й кладучи їх до кишені. — Капітан Кру помер. Його дитина лишилася без грошей. Відповідальності за неї не несе ніхто, крім вас.

— Я не відповідальна за неї, я відмовляюся нести відповідальність!

Міс Мінчін аж зблідла від люті.

Містер Берроу розвернувся, щоб іти.

— Нічого не можу вдіяти, пані, — мовив він байдуже. — Контора «Берроу і Скіпворс» не несе жодної відповідальності. Звісно ж, мені дуже прикро, що так сталось.

— Якщо ви думаєте, що її ось так можна мені нав’язати, то дуже помиляєтесь, — лютувала міс Мінчін. — Мене ошукали, обвели довкола пальця! Я викину її на вулицю.

Якби власниця пансіону не захлиналася від обурення, вона була б обережніша у словах. Але ж зараз вона зрозуміла, що на неї скидають розпещене дівчисько, яке до того ж завжди її дратувало, — тож міс Мінчін втратила самовладання.

Містер Берроу спокійно рушив до дверей.

— Я би не робив цього, пані, — зронив він. — Це виглядало б не надто добре. Неприємна історія, навряд чи вона посприяє репутації закладу. Учениця, яку викинули геть, — без грошей і знайомих.

Він був розумний ділок і добре знав, про що каже. А ще покладався на здоровий глузд міс Мінчін — вона теж неабияк зналася на справах, тож могла розібратись у ситуації. Вона б не допустила вчинку, який міг дати підстави людям осуджувати її за жорстокість і безсердечність.

— Краще б ви лишили її тут і залучили до якоїсь роботи, — додав адвокат. — Гадаю, вона — розумна дівчинка. З неї буде багато користі, коли підросте.

— З неї буде багато користі ще до того, як вона підросте! — вигукнула міс Мінчін.