Та навіть цими доказами втішитися було нелегко. Бувало, після довгого, важкого дня, коли Сару ганяли туди-сюди з різними виснажливими дорученнями, хоча надворі було вітряно, холодно й накрапав дощ, її, змоклу й голодну, знову посилали з якимось завданням, бо нікому було згадати про те, що вона — лише дитина. Зрештою її худенькі ніжки натомлювались, уся вона наскрізь промерзала, та замість подяки чула лише сварку й бачила холодні, зневажливі погляди; коли кухарка була надто груба й жорстока; коли міс Мінчін мала особливо поганий настрій; коли учениці насміхалися над Сарою, бо вона виглядає, як справжня обірванка, — тоді вона вже не могла заспокоїти своє згорьоване, горде, самотнє серце мріями, дивлячись на Емілі, що просто сиділа на старому стільці, втупившись перед собою.

Одного з таких вечорів, коли Сара піднялась до себе на горище, замерзла, голодна і несамовита від обурення, погляд Емілі здався таким порожнім, а її напхані тирсою руки й ноги такими нерухомими, що вона втратила самовладання. Її ніхто не чекав, крім Емілі, — ніхто в цілому світі. Дівчинка сіла.

— Я скоро помру, — сказала вона.

Емілі дивилась просто себе без жодного виразу.

— Я більше не витримаю, — скаржилась бідолашна Сара, тремтячи всім тілом. — Знаю, що скоро помру. Мені дуже холодно. Я змокла. Я така голодна, що вмираю. Я сьогодні пройшла тисячу миль, а вони тільки й знали, що сварити мене з ранку до вечора. А я ще й не знайшла те, по що мене посилала кухарка останнього разу, тому вона не дала мені вечеряти. Якісь чоловіки сміялись із мене, бо через своє старе взуття я посковзнулась і впала в калюжу. Тепер я брудна з голови до ніг. А вони сміялись. Ти чуєш мене?

Дівчинка подивилась на ляльчині скляні очі, люб’язне обличчя, й раптом її опанувала розпачлива туга. Вона жорстоко замахнулась рукою і скинула Емілі зі стільця, гірко розплакавшись, — Сара, яка ніколи не плакала.

— Просто лялька! — кричала вона. — Звичайна лялька, ля-лька! Тобі байдуже… Ти набита тирсою… У тебе ніколи не було серця! Ти нічого не відчуваєш… Ти лялька!

Емілі лежала на підлозі, її ноги безславно закинулись за голову, а кінчик носа відбився. Та вона лишалася спокійною, сповненою почуття власної гідності. Сара затулила обличчя руками. З-за стіни почулося шарудіння й попискування, ніби там хтось бився і кусався. Мабуть, це Мельхиседек давав прочухана комусь зі своєї сім’ї.

Сарині ридання потихеньку вщухли. Так втратити самовладання — це було на неї зовсім не схоже. Дівчинка аж сама собі здивувалася. За якийсь час вона підвела погляд і подивилась на Емілі, що, здавалось, теж позирала на неї впівока. І цього разу в погляді її скляних очей дівчинка помітила навіть якесь співчуття. Сара нахилилась і підняла її, відчуваючи докори сумління. Дівчинка спробувала усміхнутись.

— Твоєї вини нема в тому, що ти — просто лялька, — мовила Сара й зітхнула, змирившись із непоправним. — Ось Лавінія і Джессі не винні в тому, що вони такі безсердечні. Всі ми різні. Може, ти найкраща з усіх напханих тирсою ляльок.

І дівчинка поцілувала Емілі, поправила її вбрання і знову посадила на стільчик.

Сарі дуже хотілося, щоб хтось оселився в сусідньому будинку. Таке бажання виникло в неї тому, що до сусіднього вікна на горищі дуже близько. Було би просто чудово, якби одного дня його відчинили, й у квадратному отворі з’явилися чиясь голівка і плечі.

«Якби це була голівка милої дівчинки, — думала Сара, — я би для початку привіталась. А потім ми би порозмовляли, як і ведеться. Та, звісно, навряд чи в цій кімнатці житиме хтось, крім прислуги».

Одного ранку дівчинка поверталась із походу по крамницях — вона побувала в бакалії, у м’ясній лавці та пекарні. Сара завернула за ріг площі й побачила, на свою величезну радість, що доки її не було, біля сусіднього будинку зупинився фургон із меблями. Вхідні двері були відчинені навстіж, і чоловіки у робочому одязі снували туди-сюди, носячи важезні пакунки і меблі.

— Його купили! — вигукнула дівчинка. — У ньому справді хтось оселиться! Ох, як би я хотіла, щоби з вікна сусіднього горища визирнула мила дівчинка!

Сара б із радістю приєдналася до гурту цікавих, що спинились обабіч на тротуарі, аби подивитись, як носять речі. Дівчинка мала на думці таке: якби їй вдалося побачити якісь меблі з обстановки будинку, вона би щось дізналась про людей, котрим вони належать.

«Столи і крісла міс Мінчін дуже нагадують її саму, — міркувала Сара. — Я пам’ятаю, що подумала про це першої ж миті, коли побачила її, хоча була тоді дуже маленька. Потім я розповіла про це таткові, а він розсміявся і сказав, що підмічено влучно. Я впевнена, що Велика Родина має широкі, зручні крісла й дивани, а шпалери у червону квіточку нагадують мені їх усіх. Вони такі ж теплі, радісні, добрі й щасливі».

Згодом того ж дня Сару послали до зеленяра по петрушку, і коли вона проходила біля сусіднього будинку, її серце гулко забилось — вона побачила дещо дуже знайоме. На тротуарі стояли вийняті з фургона меблі: чудовий, пишно оздоблений стіл із дорогого дерева, кілька стільців і ширма, прикрашена східною вишивкою. Одного погляду на ці меблі було достатньо, щоб у Сариній душі збурилась дивна туга за домівкою. Ці речі до болю нагадали їй ті, які вона мала в Індії. А такий самісінький різьблений стіл, присланий колись її татком, міс Мінчін забрала собі.