На дванадцятий день плавання один із тих лютих ураганів, що народжуються в екваторіальних широтах, остаточно збив судно з правильного курсу. Океан ревів і бушував, оскаженілий вітер постійно змінював напрям, обертав і підкидав корабель на величезних валах, немов пір’їнку. Щохвилини я чекав жахливої загибелі. Коли ураган ненадовго стих, виявилося, що ми не тільки збилися зі шляху, а й зазнали втрат: юнгу й одного з матросів змило гігантською хвилею з палуби, а ще один матрос, який захворів на тропічну лихоманку, помер. Окрім того, у днищі корабля виявили невелику течу.

Корабель наш був сильно пошарпаний, кінця негоді не було видно, і капітан запропонував спробувати повернутися до Бразилії. Я рішуче заперечив. Судячи з усього, судно перебувало біля країв Карибського моря, а тому нам слід було тримати курс на острів Барбадос, де ми могли дістати хоч якусь допомогу. Плисти просто до Африки було безглуздо й небезпечно. За нашими підрахунками, дістатися Барбадосу можна було тижнів за два, якщо не завадять примхливі течії Мексиканської затоки. Я сподівався, що після ремонту снастей і відпочинку ми зможемо продовжити експедицію.

Проте доля вирішила по-іншому.

Змінивши курс на північно-західний, ми вийшли зі смуги негоди, і, щойно відчули впевненість у завтрашньому дні, нас наздогнав іще один шторм, іще лютіший за попередній. Буря віднесла корабель так далеко від торговельних шляхів, що, навіть якби він уцілів, шансів дістатися якогось берега лишалося дуже мало. Корпус судна тріщав, нас кидало навсібіч, крутило, підкидало на хвилях – і так тривало кілька днів, поки вітер не почав ущухати, хоча море все ще бушувало.

Виснажена штормом команда міцно спала в каютах, коли керманич, який стояв на вахті, розбудив нас із капітаном криком: «Земля! Просто по курсу я бачу якісь острови!» Ми кинулися на палубу, добре розуміючи, яка небезпека нам загрожує: вітер і течія могли принести безпорадне судно до прибережних скель і розбити його на друзки. Але сталося те, чого ми найменше чекали, – наш корабель раптом сів на мілину.

Від страшного удару судно нахилилося, величезні вали затопили палубу, обдавши нас крижаною водою. Мокрі до рубця, ми помчали вниз збирати екіпаж, щоб у разі загибелі судна, яке шторм незабаром міг перетворити на уламки, спробувати спустити шлюпку. Лишалося тільки молитися, і нашою єдиною втіхою було те, що корабель іще був на плаву. Ми мали дві шлюпки; маленька йшла за кораблем на буксирі, але її відірвало та унесло під час бурі, друга, більша, вціліла й була на палубі. Матроси, не гаючи ні секунди, почали спускати її на воду. На мить капітанові здалося, що хвилювання вщухає і нам більше нічого не загрожує. Він сподівався, що нам не доведеться залишати корабель, тим більше що вирушати в ризиковане плавання на шлюпці, яка не мала навіть вітрила, було ще небезпечніше. Нас могло накрити першою ж хвилею, перекинути, розбити об невідомий берег прибоєм. І все-таки іншого виходу не було – корабель міцно сидів на мілині та будь-якої хвилини під натиском стихії міг розколотися навпіл…

Усі матроси вже перебрались у шлюпку; останніми спустилися ми з капітаном. Становище наше було гіршим, аніж у приречених на страту, та все ж таки ми старанно веслували до берега, опираючись вітру і хвилям. Який перед нами берег, скелястий чи піщаний, крутий або положистий, ми не бачили; лишалася єдина надія, що течія принесе нас до входу в бухту чи в затоку.

Примхлива доля була до нас немилосерда!

Ми веслували вже понад годину, коли величезний вал упав на нашу шлюпку, ніби вирішивши цим останнім нищівним ударом припинити наші страждання. Умить шлюпка перекинулася. Усі, хто в ній був, опинилися під водою, навіть не встигши вигукнути: «Господи, порятуй і зглянься!»

Мені відразу вдалося випірнути, і тієї ж таки миті прибій підхопив мене і нестримно поніс до землі. Одначе я перебував не настільки близько до неї, щоб відчути дно під ногами. Плавав я добре, тому, зібравшись на силі, спробував досягти берега раніше, ніж іще одна хвиля відкине мене назад.

Із цього нічого не вийшло.

Хвилі грали мною, ніби м’ячиком. Одна набігала, підхоплювала мене і штовхала вперед, щоб відразу ж передати іншій хвилі, яка знову несла мене далеко від суходолу. При цьому я опинявся під водою та намагався якомога швидше випірнути на поверхню, щоб відсапнути і ковтнути повітря. Так тривало дуже довго, поки прибій не поніс моє знесилене тіло просто до скель.

Це могло згубити мене, якби не вдалося, хоча я майже непритомнів, міцно вчепитися обома руками у слизький плаский камінь, що виступав із води. Хвилі тут були набагато слабші й тільки вкривали мене з головою; я дочекався проміжку між валами, пірнув і хутко поплив до берега.

Нарешті я опинився на твердій землі – цілий та неушкоджений. Скочивши на ноги, я кинувся бігти від лінії прибою, видерся на прибережний стрімчак і впав у густі зарості трави. «Господи, – прошепотів я, тремтячи й плачучи, – дякую за те, що ти врятував мене!»

Жодної душі не було навколо. Віддихавшись, я підвівся й побрів до води. Анікогісінько. Усі мої супутники, вочевидь, загинули; на хвилях біля берега погойдувалися кілька капелюхів і два різні черевики. Поглянувши в бік корабля, який досі сидів на мілині, я жахнувся від думки, як далеко я від нього перебував, і знову подякував небу за диво, яке сталося зі мною…

Настав час роздивитися. Радість моя зникла дуже швидко: хоча я й урятувався, острів, судячи з усього, був незаселений. Мій мокрий одяг був подертий на клоччя, а іншого було ніде взяти, я відчував нестерпний голод, але мені не було чим підкріпити себе, я не мав навіть прісної води. І найжахливіше було те, що, крім табакерки й невеликого ножа, при мені не виявилося зброї, щоб здобути хоч якусь їжу або захиститися від диких звірів. Єдине, що спало мені на думку, – це пошукати схованку, у якій можна було б переночувати. Я усвідомлював, що перш за все треба відпочити й набратися сили, а вже потім шукати вихід зі становища.