Сашко Кукса, який, виявилось, теж не спав, зацікавлений диспутом, метнув лукавий погляд на Ступу і, рвучко скинувши з себе ковдру, мов кіт, скочив униз.

— Досить базікати! — гримнув він. — Ходімо в їдальню!

Але обід ми проґавили. Та й не до нього було.

То як, земляче, прем'єра почалась?

Щоб не впасти в море, я обняв пілерс — ребристу, забризкану й слизьку металеву підпору, на якій тримається кормова надбудова, і, перехилившись через борт, звісив голову вниз.

Мене вкачало, я намагався полегшити свої муки.

Цю «веселу» картинку й побачив Василь Окань.

Якось на «Буревіснику» під час далекого рейсу багатьох новачків, серед інших і мене, підкосила морська хвороба, і кожен, поки й не вщухло, пластом лежав у каюті.

Хтось із моряків, угледівши, як я, знесилений штормом, бігаю на корму, виголосив:

— Віктор Гюго. Драма «Король бавиться». Дія перша, ява друга.

— До чого тут Гюго? — поцікавився мій товариш по каюті.

— До того, салаго, — пояснили бувалі моряки, — що драма «Король бавиться» лягла в основу лібретто, а музику до неї написав Верді.

— Опера зветься «Ріголетто», — кволим голосом озвавсь я.

— Ти ба? Точно! Гайовий, як завжди, дивує нас ерудицією. Так, — пащекували вони: — Спочатку король бавився: штиль тішив його душу. Та піднялися хвилі, гойднуло — і черга дійшла до ріголетто. Все закономірно й точно, як по нотах!

І вони писклявим голосом навперебій затягли дует Ріголетто й Джільди та відомі куплети герцога Мантуанського про серце красуні, що схильне до зради.

Коли хитавиця стихла, я згадав дивну розмову корабельних «театралів» і розсміявся: чортяки, вони ж глузували з нас!

Відтоді, як тільки починало штормити і хто-небудь біг до борту, ми казали:

— Пішов на прем'єру «Ріголетто».

Ось на такій «прем'єрі» мене і вгледів нині Окань, мій однокашник із «Буревісника».

Василя я давно не бачив. На «Садку», відразу по виході в море, він потрапив у робочу бригаду і на палубі майже не з'являвся: працював то в трюмі, то в підшкіперській. На одному й тому судні ми жили ніби в різних часових вимірах: коли я спочивав, Окань трудився, потім я заступав на вахту — і дороги наші розходились.

А сьогодні — треба ж такому трапитись! — зустрілися.

У мене змалку звичка — не виставляти напоказ своїх прикрощів.

— Ти, Васильку, як наш Сірко, — лагідно говорив дідусь, — рани зализуєш на самоті.

Так воно і є: я потайний і відлюдкуватий. На дідусеве дошкульне порівняння я не ображався.

А зараз було незручно перед Оканем. Не перший день морячу, та до хитавиці не звик. Василь знає про це і, хоч сам уже загартувався, мені співчуває.

— Слухай сюди: розшукую тебе всюди, — подружньому сказав він.

Тільки-но наважився спитати, навіщо я йому, як Василь відповів:

— Поки на вахту, треба, керманичу, трохи попрацювати.

Вірний звичці говорити пишномовно, він додав:

— Зусилля й міць свою — все людям до останку! Невтомний Кук вже порається в трюмі.

— А без нас що — не можна?

— Та, мабуть, ні. На вас уся надія!

Він помовчав, як те робив завжди, підшукуючи красиве слівце, і в риму з попереднім закінчив:

— Васько да Гама й Кук — два справжніх чародії.

Ну, базіка! Яким був, таким і залишився — ніщо його не змінило, навіть випробування, що випали на нашу долю в тому нещасливому попередньому рейсі. Але, щоб не образити Оканя, я йому про це не сказав.

— Це щось нове, — відповів я. — Вахтових же боцман досі не чіпав: розпоряджався нами старпом і штурман.

— А тепер ви потрапили в клешні до «краба». І вам, хоч верть хоч круть, а все одно капут!

Виявляється, поки я спав, оголосили аврал. Він стосувався всіх, навіть капітана.

Ледве тримаючись на ногах — руки терпли, паморочилась голова, — побрів я за Оканем.

Робота на палубі кипіла. Гордій Гордійович із чорною, як у пірата, пов'язкою, з-під якої, вибиваючись, падали на чоло пасма непокірного чуба, накульгував, даючи матросам якесь розпорядження. Хлопці з пошукових загонів ладнали акваланги. Заєць і Ступа застроплювали батискаф та пірнаюче блюдце, силкуючись підняти їх із трюму.

Окань, уздрівши хлопців, заторохтів:

Дарма що «Оріон» пішов на дно,

Окрилює нас праця все одно.

— Це що — теж Гюго?

— Ні, мій власний твір. Фрагмент із поеми «Катастрофа».

— Тобі, тезку, в похоронному бюро працювати, — відповів я. — Не встиг той човен потрапити в пучину, як ти вже накатав поминального вірша.

— Хлопчику, — з удаваною повчальністю мовив Василь, — я на світ дивлюся очима філософа: аналізую, зіставляю, роблю висновки.