Я закричала, щоб він не наближався, однак його мало цікавили мої прохання, і він повільно почав підходити. Крок, ще один, ще. Всередині все оніміло. Як тільки він підійшов впритул і торкнувся, я вибухнула. Кусала його до крові, дряпала, била ногами, однак нічого не могла зробити дорослому чоловіку з його дорослими бажаннями. Навпаки, було помітно, що це його лише заводить. Він відверто забавлявся, правда, доти, доки я не вкусила його щосили за кінчик носа. Н. озвірів і почав наносити удари, так, неначе знав кожну больову точку на моєму тілі. Я почала втрачати свідомість, приходила до тями, але від болю знову падала кудись униз.

У пам’яті збереглися лише відчуття. Його піт, сопіння й руки. Ті руки були скрізь на моєму тілі, неначе їх було не дві, як у звичайних людей, а десять. Вони обстежили кожен сантиметр шкіри, а потім залізли і в душу, щоб напаскудити й там, не лишивши нічого від колишньої дівчинки. З мене текла кров, залишки розірваного одягу прилипали до ніг, а я навіть плакати не могла, кричати – теж. Дивне відчуття заціпеніння й ненависті, а ще бажання померти. Останнього я прагнула так сильно, що, здавалось, зусиллям волі змогла б примусити серце спинитись, адже жити після такого не можна. Відчуття бруду й огиди стискало свідомість. Так-так, огиди до власного тіла, оскільки було ж у ньому щось, що змогло привабити таку мерзоту, з іншими ж такого чомусь не траплялось. Значить, я не така і, очевидно, заслуговую на подібне.

Н. мучив мене майже дві години, вирішивши проінформувати на всі сто відсотків. Коли ж нарешті втомився, залишив лежати на ліжку, і воно перестало скрипіти. У будинку одразу стало тихо, навіть страшно, неначе справді прийшов кінець. Н. сів за стіл, взяв пляшку й налив дві чарки, запропонувавши одну мені:

– З посвятою, кралю! Ти тепер жінка.

Я навіть не ворухнулась, і він жадібно випив обидві.

– Ти те… не смій нікому про це заїкатись. Чула? Не повірять. А ляпнеш – хана. В’їхала?

Я байдуже дивилася на павутиння аж під стелею, де великий чорний павук танцював над своєю жертвою. То був метелик. Красивий такий, але з нього пили життя краплина за краплиною, лишалася сама оболонка – ще красива, однак уже пуста.

Коли повернулася мати, побачивши мене без жодного руху, злякалась і почала лаятись. Потім оговталась і, випивши для заспокоєння, втішила, мовляв, нічого. Рано чи пізно це з усіма відбувається, за виключенням старих дів, зате останнє мені вже точно не загрожує. А що грубо так? То це вибачте. Чоловіки всі такі. Оклигаєш, мила. Усі оживають, а потім ще й не зупиниш, самі вішаються. Н. пішов, а мене знудило. Коли матір спокійно захропіла, я вилізла на кухню, нагріла відро води, знайшла дірявий тазик, брусок мила і, зціпивши зуби, терла тіло аж до крові, обливаючись водою, доки та не стала зовсім холодною. От лише це мало допомогло. Бруд лишився, правда, не ззовні, а всередині. Туди ж так просто з милом не залізти.

Лариса, розтривожена спогадами, не спала майже всю ніч, оплакуючи десятилітню дівчинку, у якої вкрали рештки дитинства. Вона навіть не лягла до ліжка, так і просиділа ніч біля вікна в кріслі-гойдалці. Закутавшись у теплу ковдру, дивилась у нічне небо й не бачила нічого, окрім темряви, часом дрімала, потім прокидалась, коли ж уже почало сутеніти, помітила його. Це був сніг. Великі й лапаті шматочки неба, але вже білого кольору, чистого, як сни дитинства. Снігопад почався раптово, неначе хтось невидимий нагорі вирішив витрусити величезну перину й ненароком її розірвав. За кілька хвилин усе навколо стало білим і пухнастим, а ще якимось легким, майже невагомим. Так, ніби земля ось-ось не втримається і злетить.

– Доброго ранку. О, а чому ліжко не розстелене? Ти що, дитино, спати не лягала чи вже встигла застелити?

– Ні, не змогла.

– Ну-ну, нічого. Я тобі сьогодні особливого чаю увечері дам, спатимеш всю ніч, а зараз ходімо снідати. Ти диви, який сніг! Замете всі дороги-стежки, то з хати й не вийдеш.

– Але як красиво.

Старенька на мить замилувалась і навіть усміхнулася замріяно. Так іноді посміхаються людям, яких дуже люблять.

– Красиво, дочко. У природі стільки краси, що людина її осягнути не в змозі. А ще коли так поспішає жити, то й узагалі не зупиниш.

Після сніданку з’явився несподіваний гість, вірніше гостя. Ніна довго струшувала в коридорі сніг з одягу, а він одразу танув, залишаючи мокрі сліди на підлозі. Це чомусь так розсмішило жінок, що всі троє довго сміялись.

– Ти, напевно, весь сніг на вулиці позбирала й нам у хату принесла.

– Якби весь, то не донесла б, Маріє Степанівно.

– Заходь-заходь, обігріємо. Я ось тісто на вареники замісила, наліпимо з яблуками та як наваримо! А назад, мила моя, додому ти вже навряд потрапиш, з такою погодою жити залишишся.

– Варениками годуватимете, то й не проти.

У жінок були білі руки, тісто вийшло добре, однак залишало сліди всюди, у першу чергу на тих, хто його ліпив. Робота йшла неквапливо й весело, було в ній стільки спокою й миру, що на душі ставало затишно-затишно. Жінки багато говорили про все й ні про що конкретне. Словом, справжня ідилія, яку й застав дід Федір, коли, шкутильгаючи, нарешті дібрався до сусідки.

– Ет, вчасно я вирішив навідатися до Вас, Маріє Степанівно. Почастуєте холостяка смакотою, а то я вже всох від недоїдання.