– Моя машина. Може, заважає, то я зараз віджену.

– Та ні, синку. У мене прохання, виручи старого, відвези в місто. А то щось з автобусами тими, не ходять цілий день, а мене чекають. Я заплачу.

Марія Степанівна оживилась:

– А куди це Ви, сусіде, зібралися під Новий рік?

Старенький розгублено посміхнувся й знітився:

– До дочки з онуками. Гостинців купив, вони хоч і дорослі, та який дід без гостинців.

Сергій відставив чашку вбік та встав з-за столу.

– За такою справою готовий хоч у Москву везти на горбі, не то що на машині. Не хвилюйтесь, Федоре Павловичу, довезу як президента. А зараз, прекрасні дами, дозвольте Ваші ручки. Заходьте до нас, тільки не по одній і без сокир.

Коли двері зачинилися, Марія Степанівна задумливо зітхнула:

– Гарний чоловік, добрий.

Лариса змовницьки подивилася на схвильовану Ніну:

– І неодружений, до речі.

Ніна раптом стала серйозною й замовкла, згадавши іншого, уже з обручкою.

Переможцем конкурсу серед хлопців став десятикласник. У принципі, цього й варто було очікувати, адже Деню було важко не любити. Усі в інтернаті, навіть учителі, називали його саме Деня, згадуючи повне ім’я лише тоді, коли цього вимагала офіційність ситуації. Було в ньому щось, що притягувало людей, справа навіть не у фізичній привабливості чи інтелектуальних здібностях, хоча й те, й інше було присутнє на всі сто відсотків. Коли я дивилася на нього, іноді намагалась уявити, що могли б відчути батьки, якщо отримали б можливість побачили сина зараз.

Складно до кінця пояснити, але чомусь саме серед хлопців набагато частіше зустрічалися ті, хто міг би стати прикладом чи зразком для юнаків, що виховувались у нормальних сім’ях. Звичайно, було й навпаки, однак із дівчатами… У дівчат був зовсім інший світ, часом непередбачуваний і химерний. Скоріш за все, жіноча природа – це, насамперед, емоція, а тут вони викривлялися настільки, що вже важко було зрозуміти, де біле, а де чорне. Інтриги, плітки, прагнення самоствердитися за рахунок приниження іншої, втрата відчуття межі, безпорадність і порятунок у нікотині, алкоголі чи навіть наркотиках. Це стосувалося не всіх, слава Богу, однак все одно знаходитися серед такого було, ой, як непросто. Перемога Дені ситуацію лише ускладнила, і звичайний конкурс краси перестав бути просто грою.

Я добре пам’ятаю той день. У ньому було багато літа й сонця, а в небі неначе хтось розлив блакитну фарбу, забувши намалювати хоча б одну хмаринку. Наш учитель фізкультури, Іван Васильович, організував групу для збирання яблук. Одне стареньке подружжя, що жило в сусідньому селі, дозволило обірвати кілька яблунь білого наливу зі свого саду. Окрім Івана Васильовича, нас супроводжували Тетяна Сергіївна і ще дві студентки. Групу зібрали в основному з представників середніх та старших класів. Похід тривав у мирній атмосфері доти, доки вже біля річки до нас не приєдналося кілька десятикласників, серед них і Деня.

Немов від єдиного помаху чарівної палички, з дівчатами відбулося справжнє перетворення. Вони пожвавішали, очі заблищали, на щоках з’явився легкий рум’янець, а поглядів у Денисів бік несила було перелічити. Тетяна Сергіївна багатозначно посміхнулась і підморгнула, мовляв, не лови ґав. Однак я навмисне плелась у самому кінці, весь час мовчала й напускала страхітливо серйозний вираз на обличчя. Натомість Валентина зробила все можливе, аби не втратити нагоди звернути на себе увагу. Вона грайливо зав’язала кінчики футболки на животі й весь час намагалася не випасти з поля зору потрібного «об’єкта», жартувала та сміялася без упину, правда, посмішка сповзла, коли ми підійшли до мосту.

Справа в тому, що річку доводилося переходити в місці, де була збудована дамба. Вода в ній вирувала й пінилась, міст же був старенький, біля протилежного берега місцями мав прогалини між дерев’яними дошками. Хлопці досить швидко опинилися по той бік, дівчата цього робити не поспішали, а наважилися лише тоді, коли ті почали підстраховувати й тримали за руку на проміжку, де було особливо страшно. Важко було не здогадатися, на чию допомогу розраховувала Валентина, коли вкладала свою руку в міцну долоню Дениса. Довгий погляд із-під вій і посмішка в знак вдячності. Автори жіночих романів могли б пишатися потенційною героїнею зваблення. Я йшла майже останньою, однак руку допомоги простягнув мені також Денис. Своєї ж я так і не подала, промовивши, що впораюся сама, що й зробила, перестрибнувши прогалину, під якою вирувала вода. За це отримала болючого стусана в спину від Сніжани, після чого взагалі почала ігнорувати Дениса, зосередившись на тому, заради чого, власне, все це й затіялось, – на яблуках.

Великі, соковиті, налиті сонцем до переситу вмиті дощами, вони мали смак літа. Хлопці залізли на верхні гілки й обривали їх просто з дерева, дівчата захоплено споглядали цей процес і роздавали поради. У результаті я мала два повні кошики яблук, а дехто не назбирав й одного, зате коли все це добро прийшов час нести назад, мені виявилося найтяжче. Швидко втомлюючись, я часто спинялась, щоб перевести подих, тому вже точно не могла йти в перших рядах. Сніжану цей факт засмутив, і, допомагаючи мені, вона весь час бурчала щось собі під ніс. Уже при виході із села раптом чиїсь сильні руки підхопили кошик, а я почула: