Пам’ятаю, як не могла втриматися від посмішки, слухаючи, як Лєра наспівує колискові над дитячим ліжечком, оскільки до цього вона впевнено стверджувала, що просто ненавидить будь-які співи й особливо у власному виконанні, мовляв, у кожного своє покликання, а в неї це медицина. Лєра все-таки вступила до медичного, останньому я раділа навіть більше самої новоспеченої студентки, адже мрії мають здійснюватись, нехай навіть чужі. Вона щоранку заклопотано поспішала на заняття, а повертаючись звідти, радісно влітала до кімнати, щоб застигнути над маленьким із незмінною посмішкою чеширського кота.

Щось подібне відбувалось і з Тамарою Павлівною, принаймні, до цього я ніколи не помічала такого дивного блиску в очах, здавалося навіть, що вона помолодшала: з ранку до ночі перебувала в постійному русі, щось шила, в’язала, вичитувала й потім готувала найкорисніші страви, прала, прасувала, по кілька раз робила вологе прибирання та провітрювання, але найбільше любила прогулянки з малюком. Треба було лише бачити, з якою насолодою та гордістю вона везла дитячий візочок повз своїх сусідок і навіть зовсім незнайомих людей. У Славі вона нарешті віднайшла того, хто зміг заповнити пустку, яка з кожним наступним десятком все більше нагадувала хронічну рану невитраченого та непрожитого.

Одним словом, нашої любові вистачило б із головою ще не на одне таке рожевощоке диво, от тільки ця любов була тільки рожевого кольору, адже належала виключно жінкам. Я довго не зізнавалась у цьому навіть сама собі, проте відчувала, що так не має бути, це дещо викривлена картинка світу. Для дитини, тим паче хлопчика, важливо отримувати чоловічу увагу й турботу рівнозначно з жіночою. Може, правда, здаватися, що материнська любов – першопочаткова, однак замістити повністю батьківську все одно не здатна. У світі має бути ніч і день, лише тоді цей світ повноцінний. Усвідомлення цього далося важко, проте вирішити проблему не допомогло, адже не напишеш же на першому стовпі «шукаю батька для сина» й не візьмеш у користування напрокат. Він або є, або його нема. У нас – не було, проте ми все одно були щасливі, а от щастя не буває неповноцінним.

– Ти щаслива? – спитала Лариса жінку в білому. Ніна вже хвилин десять безрезультатно намагалася сконцентрувати погляд на своєму відображенні в дзеркалі. Простенька сукня, зачіска, фата. Казка, про яку мріє кожна маленька дівчинка. Ніна струснула плечима та відійшла від дзеркала, вона вже дуже давно не маленька дівчинка, проте щастя знаходять же в різному віці, головне, щоб це було дійсно воно.

– Звичайно, наскільки можу бути щасливою.

– Наречений приїхав!

До кімнати рвучко увійшов Сергій і одразу застиг на порозі. У його погляді читався неприхований захват.

– Ну от, сонечко, а ти протестувала проти фати, застара, мовляв. Смішні ви, дівчата, дурненькі. Ти – справжня красуня, і вік тут ні до чого.

День видався сонячний. Лариса підняла очі вгору. Небо чисте настільки, що навіть здається прозорим, от тільки, що ховається за тією прозорістю, усе одно не розгледиш. Їх з усіх сторін оточили гості, така собі яскрава зграя посмішок у передчутті свята, колона машин, стрічки й повітряні кульки, вітер у вершечках дерев, одним словом – весілля. Кінець й одночасно точка відліку вже чогось якісно нового, що зветься сім’єю, де двоє мають стати одним. Останнє навряд чи відбувається одразу, у той самий день, якщо відбувається взагалі, адже штамп, як не дивно, є гарантією щастя лише для тих, кому ніяких гарантій, власне, не потрібно.

Біля двору на молодят чекав чоловік. Він нервово переступав із ноги на ногу й винувато ховав очі, дивлячись кудись ніби повз. Ніна здивовано завмерла, у руках і колінах щось затремтіло.

– Батько?

Чоловік кивнув головою:

– Я.

Він прийшов привітати її. І коли все було позаду, обоє полегшено видихнули. Стара рана, що встигла стати хронічною, почала заспокоюватись, хоча не зарубцювалася повністю, просто настав час, час вибачень і прощення, час для того, щоб зробити перший крок.

Весілля набирало обертів і затягувало кудись глибше й глибше, немов круговерть на швидкій воді. Спалахи фотоапаратів, щохвилинна присутність відеокамери, десятки поглядів, слова вітання, поцілунки. Здавалося, хтось знімає фільм, сценарій якого знає кожен, однак передбачити кінцівку не береться ніхто. Лариса дивилася на посмішку жіночки, яка виголошувала слова церемонії, і чомусь думала, що цю посмішку вона одягла так, як і решту вбрання, для ще одного робочого дня.

– Оголошуємо вас чоловіком і дружиною. Можете поцілувати наречену.

У Ніни тремтіли руки, а в очах ховався переляк тієї маленької дівчинки, що колись мріяла про казку із справжнім принцом. Сергій лагідно стис її руки у своїх долонях і поцілував. Знову спалахи фотоапаратів та гучні оплески гостей. Вони офіційно чоловік та дружина, і від цих слів по спині починають бігати зграйки невидимих мурах. Дивно, радісно, лячно.

Через кілька хвилин у прозоре зимове небо злетіло два голуби, такі ж білі, як світ довкола, полетіли в одному напрямку – значить разом. Лариса покірно грала відведену для неї роль. Тости, шампанське, танці, конкурси, жарти. Вона вже дуже давно не пускала у свій світ стільки людей одразу, тому зараз відчувала щось на зразок втоми від незнайомих облич, що всі, як одне, посміхаються навіть схожою посмішкою. Хотілося швидше повернутись у пустку своєї кімнати, щільно зачинити двері та загойдатися на старій лозовій гойдалці, аби в напівсні віднайти загублений спокій.