– Чортзна-бо що ви говорите, – загомонів писар на пана сотника, – чи подобаєть же от начальства до подчиненності писати лепорт? Повелініє. Несметноє множество разів казах вам, і се усе всує.

– Та усе ж то лепорт, не що більш. Я рад, що й лепорт витвердив, а другого, що ти кажеш, так я не вимовлю. Так кат їх бери з лепортами, а от давай товкуватись, як у поход збиратись. Адже сотня уся, то й добре; ну, дальш кажи, що робити?

– Гм, гм! – став кашляти Ригорович, як згадав, як він лічив сотню. От і став під нього підкопуватись, щоб пана сотника втопити, а самому… Ну, та не будемо поперед розказовати, а слухатимемо, як там було; отже, він і каже: – «Що повелить пан сотник, маю невпустительно сполняти.

– Та зділай милость, Ригоровичу, годі мені сього докладати! – казав пан сотник та й сіда за стіл, бо Пазька внесла обідати і поїзну носатку дулівки. – Сідай, – каже, – зо мною; а коли не хоч обідати, так тягни дулівку та об ділах мені не докучай.

От сотник мовчки обідає, а писар сидів-сидів, мовчав-мовчав, далі за ложку та у ту ж миску… та й почав, як віч каже, сокрушати перш борщ гарячий з усякою мілкою рибкою, та пшоняну кашу до олії, далі захолоджуваний борщ з линами, а там юшку з миньками та з пшеничними галушечками, та печені карасі, та більш і нічого. Хоч наш Ригорович і обідав дома не менш того, що тепер їв і в пана сотника, так йому се нічого: він у дяка у школі вчився, так за голос, що, було, як на обідах підніме, так як той дзвоник, на усю вулицю чути, що аж у вухах лящить, так його пан дяк, було, по обідам і водить; то з ними привчився і наш Ригорович, і йому не страшно було хоч шість обідів обідати; так тим-то із Уласовичем, як побачив добру страву та ще з свіжою рибою, так і прийнявсь молотити, неначе ще нічого зранку і не їв.

Як їв, їв добре, що аж за вухами лящало, далі схопиз носатку, та, не наливаючи у карватку, так з неї усю дулівку й вицідив. Далі, уставши з-за столу, подяковав богу і хазяїну, сів на лаві, викашлявсь, уси розгладив і каже:

– Добрия ради трапези і преотмінния дулівки предаю вишному забвенію прискорбіє моє. Да не пом'янеться к тому треклятая хворостина, преломленієм своїм похитавшая було єдиного козака. Цур їй! Да пребудеть вона тресугубо анахтема проклята і да згорить в пещі халдейськой, а ще лучче, як в гиєнні огненній. Давай же діло говорити і діло творити. Да будеть вам, пане добродію, відомо, що нам невозможно у поход виступати! О! – і почав карлючки гнути.

– Йо! – аж скрикнув пан Уласович з радощів, і підбіг до нього, щоб випитовати, і каже: – Як же се можна? А лепорт?…

– Але! Ви таки усе своє, – каже Ригорович. – Вам хоч кіл на голові теши, то в вас усе лепорт. Ну, дарма! Хоч би вони як не розписовали, а нам не можна йти: нам не суть удобно, нам ніколи!

– А чому ж нам ніколи? Зділай любов, розжуй мені і сеє слово: чому нам ніколи?

– Гм, гм! – викашлявшись і подумавши, казав Ригорович. – Яковая нам соприкосновенность до Чернігова і до самої полкової старшини, аще мир весь погибаєть?

– Як се то? – злякавшись, питав пан Микита. – Від чого мир погиба? Що ж се таке? Я, конотопський сотник, та й не знаю, що мир погиба? Та кажи-бо, будь ласка, від чого він погиба і чи не можемо його як-небудь оборонити або підперти?

– Погибаєть! – здихнувши, каже Пістряк. – Всім зрящим і дивующимся, ніхто же о помощі не радить. Зріте, пане сотнику Уласовичу, і ужасайтеся! Три седмиці і пол дождь не спаде, і земля не одождися, і небо заключися; вся перетворишася в прах і пепел, вся прозябенія ізсохоша, і єдиная пиль носиться у нашій вселенній і – о горе мні, грішнику! – пиль сія водворяється в непорочнім доселі носі моєм і дійствуєть чиханієм, подобно аки би от нюхповенія нестерпимия і треокаянния – тьфу! – кабаки, от нея же чист бих і непорочен от утроби матере моєя до зді. О горе!

– Так від чого тут миру погибати, – казав пан Забрьоха, – коли ти, пане писарю, чхаєш?…

– Але! чхаєш! – покрутивши головою, казав Ригорович. – Чхнеть і не тільки я, та хоч би сам полковий писар, та що то й казати: чхне і наш найясніший і найвельможні-ший пан гетьман, як оная зломерзкая кабака возгніздиться у носі його ясновельможності, а її, окаянної, подобіє суть сицевая пиль, вітром возметаємая. І аще не сотворим вне-запного одожденія, усе ізсхнеть і погибнеть! зеліє і злак ізв'яднеть, і не будеть хлібенного проізрастанія; тогді і ми не точию возчихаєм, но і умрем от глада і жажди внезап-ною смертію. Розумно вам реку: подобаєть одождити бід-ствующую землю нашу!

– Отже, я тільки через десяте-п'яте уторопав, що ти, пане писарю, мені говориш. Адже ти кажеш, що дощу в нас нема? Так що будемо робити? Чи ми можемо сили небесні знати і можемо зробити, щоб дощі йшли?

– Можемо! – закричав на усю хату наш Пістряк, а да-лі як стукне кулаком по столу і ще дужче крикнув: – І паки реку, можемо.

– А кажи, кажи, пане писарю, як? Я і конотопський сотник, а щось і досі сього не знаю. – питав пан Забрьоха.

– Виймайте, пане согнику! Та, будьте ласкаві, Микито Уласович, уторопайте, що я вам казатиму, щоб мені по десять разів не товкти вам одного. Є на світі нечестивії баби, чаятельно от племене ханаанського, по толкованію, каналь-ського, іже вдашася Веєльзевулу і його бісовському мудро-ванію, і імуть упраждненіє у відьомстві, іже ночним уреме-нем, нам возлежащим і сплящим, сії нечестивий ісходють із домов своїх і, воздівше на ся білую сорочку, розпускають власи свої яко вельблюжії, і, пришедше до сосідських і других жителей пребиваній, увходють у кравницю, просто рещи, хлів, і ¡мають тамо крав, і доять і їх, і кротких овечат, і бистроногих кобилиць, і сук злаго собачого ісчадія, і, что реку? воздояють дряпливих кішок, вредоносних мишей, розтлінних жаб… і усякоє диханіє ползущеє і скачущєє, імущеє, млековмістимия устроєнія, доять їх токмо нечестивим ізвісним художєством; і собравше усі сії млека, диявольським обаянієм претворяють оноє у чари і абиє про-їзводять усе по своєму наміренію, яко-то: викрадають ссу-щих младенців з утроб матерних і влагають ув ония або жабу, або мишу, або єще і щеня; поселяють вражду і роздор проміж супружнього пребиванія; возбуждають любов-ное преклоненіє у юноші к діві і от ония к оному, і прочеє зло неудоборекомоє; а паче усього затворяють хляби небеснії і воспрещають дождеві орошати землю, да погибнеть род чоловічеський. Чи понягно вам теперечки, добродію, відкіль сія напасть постиже нашу Палестину, яко не імами ні краплі дощу, даже і до днесь? Нуте-бо, не позіхайте та кажіть: чи урозуміли глаголаніє моє?

– Аякже! Хоч і по…зі…хаю, а усе урозумів. Ти отеє мені розказував, що в нас чи дощу нема, чи що?

– Так, так. Но через кого сіє бисть?

– Чи через… жаб, чи… через кого… я щось не розслухав.

– Та яких там жаб? Через відьом, через відьом, реку вам.

– Та цур їм, не споминай їх мені, пане писарю! Хоч ще до вечора і далеко, а як налякаєш мене, то я усю ніч буду жахатись і не спатиму: усе відьом буду боятися.

– Та нам не подобаєть їх устрашатися, а довлієть скореняти до третього роду.