– Що будемо робити, Платоне? – сказала жінка поруч зі мною.

– Перечекаємо грозу.

– А вікно?

– Хто ж його поремонтує вночі?

– Мені піти?

– Навіщо? Ти сама замерзнеш або помреш від страху. – Мої слова потонули у близькому, шаленому ударі грому.

Я пригорнув її. Жінку, котра лежала поруч зі мною, звали Інга. Гарне ім’я – що й казати. І сама вона була досить симпатична, мала доволі пружні, як на її вік, груди, груденята, вже встиг сказати я, твої груденята, як це мило, відповіла вона, мені давно ніхто так не казав.

Вона повторила це моє слово, повторила немовби роздумливо. Потім наче проспівала його. Я подумки відзначив, що, очевидно, їй подобаються такі пестливі, зменшувальні слова. Треба буде їй казати їх частіше. Спочатку я хотів викласти відразу, але потім вирішив, що не варто. Ніжність також треба дозувати. Ввечері наступного дня після прогулянки берегом я спитав Інгу, чи не стомилися її ноженята.

– Ноженята? – перепитала вона.

– Так, твої ноженята, ноженятка. – Я нахилився й пальцями обережно торкнувся загорілих і доволі струнких ніг. – Ноженяточка…

Я побачив, як на диво цнотливо зашарілося її обличчя. Море в той вечір довго ховало у своє лоно сонце і ніяк не могло сховати. Я ж не міг вирішити – щасливий я чи ні? «Здається, щасливий», – подумав. Ми вже підходили до нашого корпусу, де я жив у кімнаті на двох. Так само як і Інга. Але, на щастя, її сусідка вже мала собі партнера, як і мій сусід – партнерку.

– Здається, я тебе знаю цілу вічність, – сказала Інга, коли ми заходили до моєї кімнати.

Насправді ж ми були знайомі п’ятнадцятий день. З них вісім днів як спали в одному ліжку. Я навіть не міг підозрювати, що все вийде так добре.

Тепер я обіймав Інгу, а за вікном бушувала гроза. Розколювалося і знову складалося докупи небо. Тулячись до мене все щільніше, Інга раптом стала розповідати, як колись, маленькою, втікала від грози, як бігла полем і їй здавалося, що блискавка от-от наздожене її. Влучить у неї, чомусь неодмінно в шию.

– Уявляєш, я знала, що не можна бігти, і все ж бігла, – казала Інга. – Бігла, і мені здавалося, що село втікає від мене.

– То ти із села? – спитав я.

– Ні, я там відпочивала в бабусі, – сказала Інга. – В татової мами.

– Дурненька, – сказав я і поцілував її в лоба.

Лоб виявився холодним і чомусь спітнілим. Я раптом подумав, що було б дуже смішно, якби ми стали зараз кохатися отак посеред грози.

– Страшенно хочеться курити, – сказав я.

– Ти ж казав, що кинув.

– Так, кинув, а тепер захотілося.

– Сигарети лишилися в моїй кімнаті, – з жалем сказала вона.

– То, може, підеш і візьмеш? – запропонував я.

– Зараз?

Я відчув, із яким здивуванням вона це спитала. Так, ніби я перед тим запитав, чи готова вона полетіти на Марс. Або вилетіти на мітлі крізь розчинене вікно.

«А чому б і ні?» – хотілося мені запитати.

Та я стримався. За вікном уже шумів дощ. Я відчув, як терпко, аж забиває подих, пахне море. А може, цей запах належав чомусь іншому?

– Я пожартував, – сказав я.

І раптом несподівано збагнув, що мене дратує запах цієї жінки. Чому б це?

«А чого хочеш ти?» – спитав я себе.

Відповіді не було. Бризки дощу залетіли в кімнату і впали нам на обличчя.

– Я спробую зачинити вікно, – сказав я і звівся на лікті.

– Ти зовсім не боїшся? – спитала Інга.

– Чого б я мав боятися?

Я встав і підійшов до вікна. Холод тут відчувався набагато більше. Над горами, які щільно обступили наш пансіонат, гроза була повновладним господарем. Спалахнула начеб зовсім поруч блискавка. Я подумав, що якби цієї миті хтось заглянув у вікно, він би побачив, яке в мене бліде обличчя. Ні, не тому, що я боявся грози чи боявся, що блискавка може залетіти в кімнату. Цієї миті я гранично чітко відчув, що ця блискавка розкраяла надвоє моє життя.

Інга підійшла і стала поруч. Вона загорнулася в ковдру і все ж чомусь тремтіла, це я добре відчував.

– Глянь, вогник, – сказала вона. – Невже хтось такої погоди вийшов у море?

– Можливо, – погодився я. – Напевне, тоді ще грози не було.

– Тоді – це коли, як ти вважаєш?

– Ще, напевно, звечора.

– Може, то рибалка? Але хіба б він не відчув наближення грози?

– Може, він з товариства морських самогубців?

– Не жартуй так, Платошо, – попросила Інга. – Уявляєш, як там зараз самотньо?

Наступної миті грім шарахнув зовсім поруч. Ні, спершу різонула очі блискавка, і майже відразу вдарив грім.