— Вибирай.

Чабан якийсь час вагався, переводячи погляд з одного кулака на другий, кілька разів піднімав руку, щоб ляснути долонею по правому Помазановому кулакові, і раптом швидко ляскав по лівому — це була його к о н т р т а к т и к а ! Олекса тяжко зітхав і розтуляв пальці: там був білий пішак, а це означало, що перший хід за Сергунею.

І починалася справді маршальська гра. Обидва супротивники поважно закурювали, кашляли від міцного тютюну й хвилювання і пускали дим на фігури, мовби маскуючи свої армії димовою завісою. Вони добре бачили лише праві фланги свого війська, а ліві, що випадали з кута зору, зоставалися напризволяще, тому битва розвивалася дещо кособоко: кожен трощив те, що було на видноті.

Грали мовчки. Тільки дим валував над столом, та вітер бився і гув під залізним дахом на гаражі, та лисиця скімлила десь біля гусятника.

—Прийшла кумася,— веселим тенорком проспівав Сергуня: він вигравав.

—Прийшла,— ледь прохрипів Помазан: він програвав і зовсім втратив голос. Так було завжди, коли Олекса програвав.

—Сходжу прожену, а ти подумай. Хоч я на твоєму місці вже давно здався б...

— Та ні, ми ще поборюкаємося,—пообіцяв Помазан.

Незабаром Сергуня повернувся, веселий, червоний, розджохканий і гонитвою за лисом, і дужим вітром в обличчя, і перемогою над Помазаном: ще хід-два — і хана йому!

— Ну; здаєшся? —спитав поблажливо й ледь насмішкувато, оглянув свої фігури раз, удруге, втретє... і раптом занімів, наливаючись пекельною люттю: —Де мій лівий офіцер? Чорний офіцер де? Що по чорному ходе?

Олекса —теж насмішкувато —вже й не хрипко, а шепотом прошелестів:

— Ти що, очманів, за лисицею бігавши? Я ж його ще за четвертим ходом убив. Ти ж під коня мені його підставив. Під «Ги». Забув?

Сергуня очманіло подивився на купку побитих фігур. Там лежав і його офіцер.

—Постав назад,—сказав він кволо, майже знесилений Помазановим віроломством.

—Ну, на, забери його,—преспокійнісінько сказав Олекса, подаючи Сергуні офіцера.—Забери. І грай сам, як самошедший у психлікарні.— Він змів долонею фігури геть із шахівниці і, прителіпуючи руками, немовби страшенно й ні за що ображений, закрутив цигарку.

—Розстав, як було,—процідив крізь зуби Сергуня.

—Розставляй, якщо ти такий розумний, що пам’ятаєш, де вони стояли.

—Розстав, кажу!

І зчепилися. Пруть один одного від стіни до стіни, втираючи у нові маршальські куфайки крейду зі стін аж до сірої глини. Не б’ються, а просто бухкаються спинами об стіни та перекидають усе, що трапляється під ноги.

І то —мовчки. Тільки хекають.

Хіба, може:

—Підожди, он телефон дзвоне...

—Хай дзвоне... Ти фігури на місце постав, бо... Вб’ю!

—Спробуй...

—Х-х-хот, дурний...

—Хто ж тобі винуват...

Вже наприкінці засідання правління голова колгоспу Юхимович сказав:

— Іще одне питання, товариші. Що будемо робити з нашими сторожами Олексою Помазаном та Сергієм Чабаном? Добре, звичайно, що у цих товаришів є, крім прямих обов’язків, ще й культурні, розумові, так скажемо, інтереси — шахи. Таке явище треба тільки вітати. Але ж ви знаєте, що з ними коїться, у що це захоплення вилилося. В бійку, розумієте. Ну, погодимося з тим, що азарт є азарт. Але ж...

Ось останні наші дані: позаминулої ночі товариші Помазан і Чабан так побилися...—голова усміхнувся, як усміхаються, мовлячи про дитячі балощі,— так побилися, що погубили ці, ну, вставні, як вамвідомо, очі.—Тут заусміхалися всі правлінці.—От. І їздили вчора в Полтаву до лікарні вставляти нові. Ну, та й це їхня приватна справа, особиста, можна сказать, якби таке сталося не на робочому місці. А з другого боку —ми ж теж люди, жалко товаришів.—Юхимович згадав, як Сергуня з Олексою винесли його машину з ярка, як вони винувато покашлювали, коли він натякнув їм про чубанину щонічну, і, обвівши правлінців змореними за окуляриками очима, запитав:

—То які будуть пропозиції, товариші, щодо цього питання?

Першим, вважаючи се, либонь, за свій обов’язок —виступати, одразу за головою, підвівся заступник Юхимовича Гнат Карпуша. Він ні на кого не глянув і взагалі ні на що не дивився (це був постійний вираз його очей —дивитися в нікуди і трохи вище нього) і сказав так поволі й ваговито, немов уже не день і не два обмірковував свою ідею:

—Моя пропозиція — забрати в них шахи. Конфіскувать від імені правління,— і сів, так само дивлячись поверх нікуди.

—Так вони ж куплять собі другі! —дрібним дзвіночком засміялася перша в селі реготуха і активістка Катюня Рогоза.

—І другі конфіскувати,—не повертаючись до Катюні, сказав Карпуша.—І треті. Й так далі. Не накупуються.

—Це не вихід,—озвався голова сільради Панченко, граючись льотчицьким шоломом (він їздив на мотоциклі з коляскою і з шоломом ніколи не розлучався).— Це не вихід... Я пропоную такий захід: відрізати світло від сторожки і видати їм «літучі миші». При такому світлі не дуже-то пограєш і з добрими очима...