— Спочатку йому треба зробити щось інше. Але він уже на доброму шляху, — він почав спілкуватися з пустелею.

— А Я?

— Коли чогось прагнеш, цілий Всесвіт змовляється, щоб допомогти мрії здійснитись, — мовив Алхімік, відлунюючи слова старого короля. Юнак зрозумів. На його шляху з’явилась інша людина, яка допоможе йому звершити Особисту Леґенду.

— То ви будете мене навчати?

— Ні. Ти вже знаєш усе, що потрібно. Я лише спрямую тебе до скарбу.

— Таж іде війна, — нагадав юнак.

— Я знаю пустелю.

— Але я вже знайшов свій скарб. Маю верблюда, маю заробіток із крамнички з кришталем, маю п’ятдесят золотих монет. У себе вдома я вже був би багатій.

— Усе це ти знайшов не біля Пірамід, — сказав Алхімік.

— Маю Фатіму. Вона мій найдорожчий скарб.

— Але й вона не біля Пірамід.

Вони почали мовчки їсти. Алхімік розкоркував пляшку і налив гостеві якоїсь червоної рідини. Це було дивовижне за смаком вино. Але ж вино тут заборонене!

— Не те, що входить до вуст, осквернює людину, — сказав Алхімік. — А те, що виходить з її вуст.

Випивши вина, юнак відчув легкість. Проте Алхімік ще трохи лякав його. Вони вийшли надвір і посідали біля намету, — під таким яскравим місяцем, що зірки виглядали блідими.

— Випий і нічим не переймайся, — сказав Алхімік, помітивши, що юнак пожвавішав. — Відпочинь, як воїн перед битвою. Але не забувай, що твоє серце там, де скарб. Ти мусиш розшукати скарб, щоб усе, чого ти навчився дорогою мало сенс. Завтра продай верблюда й купи собі коня. Верблюди зрадливі — вони ступають тисячі й тисячі кроків, не подаючи виду, що втомлені. Тоді враз падуть на коліна й конають. А коні втомлюються поступово. Ти завжди знаєш, чого від них чекати й коли до них приходить смерть.

Наступного вечора юнак прийшов до намету Алхіміка разом з конем. Алхімік невдовзі з’явився й, посадивши на плече сокола, сів верхи на свого коня.

— Покажи, де є життя в пустелі, — сказав Алхімік. — Лиш той знайде скарб, хто зуміє це побачити.

Вони поскакали пісками, й місяць освітлював їм дорогу. «Не знаю, чи знайду життя в пустелі», — подумав юнак. «Ще добре її не знаю».

Він хотів це сказати Алхімікові, але не посмів. Вони добралися до того кам’янистого місця, де юнак бачив у небі яструбів, тільки тепер тут панували тиша й вітер.

— Я не знаю, як знайти в пустелі життя, — зізнався врешті хлопець. — Знаю, що воно є, та не знаю, де шукати.

— Життя притягує життя, — відповів Алхімік.

І юнак зрозумів. Він попустив віжки, і кінь понісся галопом через каміння та піски. Алхімік не відставав, і вони скакали отак якихось півгодини. Вони вже не бачили пальм оази — лише велетенський місяць угорі та його сріблисті відблиски на каменях. Несподівано, без жодної причини, юнаків кінь зупинився.

— Тут є життя, — сказав Алхімікові юнак. — Я не знаю мови пустелі, зате мій кінь знає мову життя.

Вони зіскочили на землю. Алхімік мовчав. Повільно пересуваючись, він почав оглядати каміння. Раптом зупинився й припав до землі. Там, поміж камінням, була нора. Алхімік запхав до нори спочатку долоню, а потім і руку по саме плече. Щось там діялося, й Алхімікові очі — а юнак бачив лише його очі — примружились від зусилля. Здавалось, його рука змагається з кимось у тій норі. Тоді різким рухом, аж юнак здригнувся. Алхімік висмикнув руку і скочив на ноги. Пальці його міцно стискали хвіст змії.

Юнак також відскочив вбік. Змія відчайдушно звивалася, випускаючи з самого нутра сичання, яке вдрузки розколювало пустельну тишу. Це була кобра, отрута якої вбивала за лічені хвилини.

— Бережіться отрути! — вигукнув юнак, хоча рука Алхіміка вже була, безперечно, покусана. Але обличчя його зберігало спокій. «Алхімікові двісті літ», — розповідав Англієць. Він мусить знати, як поводитися з пустельними зміями.

Юнак дивився, як його попутник підійшов до коня й витяг ятаган. Лезом він накреслив на піску коло й поклав туди кобру. Змія відразу ж завмерла.

— Не бійся, — сказав Алхімік. — Вона не виповзе з кола. Ти знайшов життя в пустелі, а мені був потрібен цей знак.

— Чому це таке важливе?

— Бо Піраміди оточені пустелею.

Юнакові не хотілось говорити про Піраміди. Він мав на серці тягар і тужив ще від учора. Бо пошуки скарбу означали розлуку з Фатімою.

— Я проведу тебе через пустелю, — сказав Алхімік.

— Але я не хочу йти з оази, — відповів юнак. — Я знайшов Фатіму. Вона дорожча за всі скарби.

— Фатіма — жінка пустелі, — заперечив Алхімік. — Вона знає: чоловіки йдуть, щоб повернутися. Вона вже знайшла свій скарб — тебе. Тепер вона хоче, щоб і ти знайшов те, за чим шукаєш.