— Не піддавайся страхові, — на диво лагідно сказав він. — Інакше не зможеш почути своє серце.

— Але ж я не знаю, як стати вітром.

— Коли живеш своєю Леґендою, знатимеш усе, що треба. Лиш одна річ заважає здійсненню мрії — страх перед поразкою.

— Я не боюся поразки. Просто я не знаю, як стати вітром.

— Мусиш навчитися. Від цього залежить твоє життя.

— А коли не зумію?

— Тоді помреш на дорозі Леґенди. Така смерть краща, ніж у мільйонів інших, хто ніколи й не чув про Леґенду. Але не переймайся. Загроза смерті змушує людей боротись за життя.

Минув перший день. Неподалік тривав великий бій, і до табору приносили поранених. «Смерть нічого не змінює», — думав юнак Живі заступали мертвих, і все продовжувалось.

— Міг би померти пізніше, — звертався солдат до вбитого побратима, — коли оголосять мир. Та все одно помер би...

Надвечір юнак пішов на розшуки Алхіміка. Той був у пустелі, разом із соколом.

— Не знаю, як стати вітром, — знову повторив юнак.

— Пам’ятай, що я тобі казав: світ — це лише видимий лик Бога. Алхімія має наповнити цей світ духом.

— Що ви робите?

— Годую сокола.

— Якщо мені не вдасться стати вітром, ми помремо, — сказав юнак. — Навіщо ж його годувати?

— Це ти можеш померти, — відповів Алхімік. — Я знаю, як стати вітром.

На другий день юнак зіп’явся на кручу неподалік від табору. Вартові не перешкоджали йому, — вони вже чули про чаклуна, який обертається вітром, і не хотіли йти за ним. Зрештою, пустеля все одно непрохідна.

Він провів там цілий вечір, споглядаючи пустелю. Слухав своє серце. Пустеля відчувала його страх.

Вони говорили однією мовою.

На третій день верховний вождь зібрав своїх старшин. Він викликав Алхіміка й звелів:

— Ходімо, глянем на хлопця, який обертається вітром.

— Ходімо! — відповів Алхімік.

Юнак привів їх туди, де він був учора. Запропонував усім сісти.

— Це забере трохи часу, — сказав їм.

— Ми не поспішаємо, — відповів вождь. — Ми — чоловіки пустелі.

Юнак глянув на обрій. Вдалині були гори, дюни, скелі; були рослини, які чіплялися за життя там, де, здавалося б, неможливо вижити. Була пустеля, по якій він блукав уже декілька місяців, але вивчив за цей час лише малу її частинку. Тут він зустрів Англійця, бачив каравани, війну та оазу, в якій п’ятдесят тисяч пальм і триста джерел.

— Чого ти хочеш нині? — запитала в нього пустеля. — Не надивився на мене вчора?

— Десь у пісках є жінка, яку я люблю, — сказав юнак. — Тому, дивлячись на твої піски, дивлюся на неї. Я хочу до неї повернутись, і мені потрібна твоя допомога, щоб перетворитися у вітер.

— Що таке Любов? — запитала пустеля.

— Любов — це політ сокола над твоїми пісками. Бо для нього ти — зелене поле, з якого він ніколи не вертається без здобичі. Він знає твої скелі, дюни й гори, а ти з ним щедро ділишся.

— У своєму дзьобі сокіл переносить шматочки мене самої, — сказала пустеля. — Роками я доглядаю його здобич, годую її й напуваю рідкісними краплинками води. І ось, коли я тішуся, що виплекала щось у своїх пісках, сокіл кидається з неба й забирає створене мною.

— Але ж для цього ти й створила здобич, — відповів юнак, — щоб нагодувати сокола. Сокіл нагодує людину. А людина згодом дасть поживу твоїм піскам, де знову з’явиться здобич. Так влаштовано світ.

— То це — Любов?

— Так. Це те, що перетворює здобич у сокола, сокола в людину, а людину в пустелю. Це те, що перетворює свинець у золото й ховає золото в землю.

— Не розумію тебе, — сказала пустеля.

— Принаймні зрозумій, що у твоїх пісках мене чекає жінка. Тому я мушу стати вітром.

Пустеля якийсь час мовчала.

Тоді заговорила знову:

— Я дам тобі свій пісок, щоб вітер мав що розвіювати. Але сама я нічого не можу зробити. Звернися до вітру.

Повіяв легенький вітерець. Вожді спостерігали здаля за хлопцем, розмовляючи мовою, якої він не знав.

Алхімік посміхнувся.

Вітерець торкнувся юнакового обличчя. Він чув його розмову з пустелею, бо вітри підслуховують усе. Вони вештаються скрізь по світові, не маючи ані місця народження, ані місця смерті.

— Допоможи мені, — попросив юнак. — Колись ти приніс мені голос коханої.

— Хто навчив тебе говорити мовою пустелі й вітру?

— Моє серце, — відповів юнак.

Вітер мав багато імен. Тут його називали сіроко; араби вірили, що він прилітає сюди з тих країв, де багато води й де живуть люди з чорною шкірою. В далекому краї, з якого прийшов юнак, його називали левантом, — там вірили, що він приніс колись піски пустелі й бойові вигуки маврів. Можливо, в інших далеких краях люди думають, що вітер народився в андалузьких полях, де пасуться вівці. Та вітер нізвідки не приходить і нікуди не йде, тому він і сильніший від пустелі. В пустелі можна насадити дерева, навіть розвести там овець, але ніхто не здатен приборкати вітер.