Насправді вікенд не вийшов безстидним, хіба що ви вважаєте — як це притаманне Джессікам Келтроп усього світу, — ніби заняття коханням є безстидним. Авжеж, правда, багато часу ми проводили в ліжку. Але й надворі ми також провели чимало часу. Сейді була невпинною ходачкою, а відразу поза Кендлвудом на відрогах пагорбів відкривався широчезний простір. Там буяло розмаїття польових квітів пізнього літа. Деякі з них Сейді знала за іменами — іспанський кинджал, колючий мак, щось із назвою юкка пташина, — але щодо решти вона лише хитала головою, а потім нахилялася, щоби вдихнути їхній аромат, бодай скільки його там іще залишалося. Ми гуляли рука в руці, висока трава обмітала нам холоші джинсів, а у високому техаському небі пливли величезні білі хмари з пухкими верхівками. Довгі віконниці з тіней і світла сунули полем. Того дня дув свіжий бриз і зовсім не чулося запаху нафти. На вершині пагорба ми обернулись і подивилися назад. Бунгало здавалися дрібненькими, нікчемними цятками на де-не-де утиканій деревами широкій долоні прерії. А дорога здавалася стрічечкою.

Сейді сіла, підтягнувши коліна під груди, й обхопила себе руками за гомілки. Я сів поряд.

— Хочу спитати у тебе дещо, — мовила вона.

— Гаразд.

— Це не про те… ну, не про те, звідки ти прибув… про те я зараз не в силах навіть думати. Це про людину, котру ти прибув зупинити. Про того, котрий, як ти казав, збирається вбити президента.

Я завагався.

— Це делікатна тема, серденько. Ти пам’ятаєш, я тобі казав про велику машину, повну гострих зубів?

— Так.

— І ще сказав, що не дозволю тобі бути поряд зі мною, коли я з нею дрочуся. Я й так уже встиг наговорити зайвого — більше, ніж хотів, і, либонь, більше, аніж мусив би. Бо минуле не бажає, щоб його змінювали. Воно відбивається, коли намагаєшся це робити. І чим серйозніша потенційна зміна, тим жорстокіше воно відбивається. Я не хочу, щоб тебе понівечило.

— Мене вже понівечено, — промовила вона тихо.

— Ти питаєшся, чи є в цьому моя вина?

— Ні, милий, — торкнулася вона долонею моєї щоки. — Ні.

— Але, можливо, саме так і є, принаймні почасти. Є така річ, що зветься ефект метелика… — Сотні їх пурхали навкруг нас, ніби ілюструючи сам цей факт.

— Я знаю, що це таке, — сказала вона. — У Рея Бредбері є про це оповідання.

— Справді?

— Воно називається «І прогримів грім». Дуже красиве й дуже хвилююче оповідання [615] . Але ж, Джейку… Джонні був божевільним задовго до того, як вийшов на сцену ти. Я покинулайого задовго до того, як ти тут з’явився. І якби не було тебе, міг нагодитися якийсь інший чоловік. Я певна, що він не був би таким чудовим, як ти, але я-то про це не знала б, хіба не так? Час — це дерево з багатьма гілками.

— Що тобі хочеться знати про того парубка, Сейді?

— Головно, чому ти просто не подзвониш у поліцію — звісно, анонімно — і не доповіси на нього.

Я зірвав і почав жувати травинку, тим часом думаючи, як їй все пояснити. Перше, що спливло мені до голови, це слова, сказані де Мореншильдом на парковці біля «Монтгомері Ворда»: «Він неосвічений лобур, але навдивовижу спритний тип».

Точна характеристика. Лі вирвався з Росії, коли вона йому набридла; а потім, застреливши президента, він зумів вислизнути з Книгосховища, попри майже миттєву реакцію поліції й спецслужб. Звісно, що реакція була швидкою, багато людей бачило, звідки саме стріляли.

Лі стоятиме перед націленою на нього зброєю, відповідаючи на перші питання в кімнаті відпочинку на другому поверсі Книгосховища, ще до того, як помираючого президента довезуть до шпиталю Паркленд. Коп, який його там опитуватиме, потім згадає, що хлопець відповідав розсудливо й переконливо. Оскільки за Лі як за свого працівника поручиться тамтешній бригадир Рой Трулі, коп дозволить Оззі Кролику піти, а сам поспішить нагору шукати місце, звідки стріляли. Здавалося цілком імовірним, що могли минути дні й тижні, перш ніж Освальда десь би схопили, аби він не нарвався на патрульного Тіппіта.

— Сейді, даллаські копи оганьбляться на весь світ своєю некомпетентністю. Треба бути божевільним, щоб їм довіряти. Вони можуть взагалі не відреагувати на анонімне повідомлення.

— Але чому? Чому вони не реагуватимуть?

— Наразі тому, що той парубок зараз не в Техасі й навіть не збирається сюди повертатися. Він обмірковує план, як йому втекти до Куби.

— До Куби? Чому, заради Бога, саме до Куби?

Я помотав головою.

— Це неважливо, бо цього не станеться. Він повернеться в Даллас, але без жодного наміру вбивати президента. Він навіть не знає, що Кеннеді збирається відвідати Даллас. Сам Кеннеді цього не знає, бо цей візит ще не внесено до його графіку.

— Але тизнаєш.

— Так.

— Бо в тому часі, звідки ти прибув, усе це описано в підручниках історії.

— Так, у загальних рисах. У мене є детальні нотатки, зроблені моїм другом, котрий і послав мене сюди. Якось, коли все це закінчиться, я розповім тобі мою історію цілком. Але не зараз, коли та зубата машина все ще працює на повну потужність. Важливе тут ось що: якщо поліція допитає того парубка раніше середини листопада, він видасться їм абсолютно невинним, бо він і єневинним. — Чергова тінь великої маси хмар накотилися на нас, і на кілька хвилин на кілька градусів впала температура. — Наскільки я можу розуміти, остаточного рішення він, можливо, не прийняв аж до того моменту, коли натиснув гачок.