Очікувалося, що у 1964-му Кеннеді змете геть Баррі Ґолдвотера, але він виграв з перевагою менш ніж у сорок голосів членів колегії виборщиків, різниця, яку тільки найвпертіші послідовники Демократичної партії вважали респектабельною. На початку свого другого терміну він розлютив як правий електорат, так і військовий істеблішмент заявою, що «Північний В’єтнам несе меншу загрозу нашій демократії, аніж расова нерівність у наших школах і містах». Він не прибрав звідти цілком американські війська, але їх було відведено до Сайгона і це кільце навкруг міста було названо — дива, дива — Зеленою Зоною [699] . Замість ввергання великої кількості вояків, друга адміністрація Кеннеді вкидала туди великі суми грошей. Це Американський Стиль.

Великих реформ 1960-х, які б забезпечували рівні громадянські права, так і не було впроваджено. Кеннеді не був Ліндоном Бенджаміном Джонсоном, а сам Джонсон як віце-президент був абсолютно безсилий йому допомогти. Республіканці й Діксікрати [700] сто десять днів блокували прийняття законопроектів, один навіть помер у залі і став героєм правих. Коли врешті-решт Кеннеді здався, він експромтом видав фразу, яка переслідувала його до самої смерті у 1983 році: «Біла Америка заповнила наш дім розпалом; тепер він згорить».

Далі настав час расових бунтів. Поки Кеннеді переймався ними, війська північного В’єтнаму захопили Сайгон — і в результаті катастрофи гелікоптера на борту американського авіаносця паралізувало чоловіка, котрий мене у це затяг. Громадська думка почала різко збуджуватись супроти ДжФК.

Через місяць після падіння Сайгона в Чикаго застрелили Мартіна Лютера Кінга. Вбивцею виявився баламутний агент ФБР на ім’я Двайт Голлі. Перед тим як самому застрелитися, він встиг зробити заяву, що стріляв у Кінга за наказом Гувера [701] . Спалахнув Чикаго. Спалахнули ще з десяток американських міст.

Президентом було обрано Джорджа Воллеса [702] . На той час землетруси вже розгулялися не на жарт. З цим Воллес нічого поробити не міг, тож натомість він вирішив добитися капітуляції Чикаго бомбардуванням. Це, сказав Гаррі, було в 1969 році. Через рік президент Воллес висунув ультиматум Хо Ши Міну [703] : Сайгон стає вільним містом на зразок Західного Берліна, або Ханой стане мертвим містом на зразок Хіросіми. Дядько Хо відмовився. Якщо він гадав, ніби Воллес блефує, він помилявся. Ханой перетворився на радіоактивну хмару дев’ятого серпня 1969-го, день у день через двадцять чотири роки після того, як Гаррі Трумен скинув «Товстуна» на Нагасакі [704] . Особисто керував цією операцією віце-президент Кертис Лемей. У своєму зверненні до нації Воллес послався на Божу волю. Більшість американців з цим погодилися. Рейтинги підтримки Воллеса стояли високо, але був щонайменше один парубок, який з ним не погоджувався. На ім’я Артур Бремер, і п’ятнадцятого травня 1972 року він на смерть застрелив Воллеса, коли той, бажаючи піти на другий строк, виступав перед виборцями в торгівельному центрі містечка Лорел в Меріленді [705] .

— А з якої зброї?

— Здається, то був якийсь револьвер 38-го калібру.

Звісно, що так. Мабуть, «Поліцейський спеціальний», але можливо, то був «Сміт & Вессон Вікторі», такий, з якого протягом іншого історичного пасма було позбавлено життя офіцера Тіппіта.

Десь з того місця я вже почав втрачати нитку. Тоді думка «я мушу все це виправити, виправити, виправити»почала бити мені в голові, мов дзвін.

У 1972-му президентом став Х’юберт Гамфрі [706] . Землетруси подужчали. До небес злетіла кількість самогубств у світі. Буяв фундаменталізм різноманітних напрямків. Разом з цим розквітнув активізований релігійними екстремістами тероризм. Розпочалася війна між Індією й Пакистаном; розквітли нові ядерні гриби. Бомбей так і не перейменували в Мумбаї. Від міста залишився лише попіл на раковому вітрі.

Те саме й з Карачі. Тільки після того, як Росія, Китай та Сполучені Штати пообіцяли закидати бомбами обидві країни, повернувши їх до Кам’яного віку, ті припинили військові дії.

У 1976-му Гамфрі програв Рональду Рейгану тотально по всій Америці, не дібравши голосів навіть у своєму рідному штаті Міннесота.

Дві тисячі людей скоїли масове самогубство у Джонстауні в Гаяні [707] .

У листопаді 1979-го іранські студенти захопили американське посольство в Тегерані і разом з ним не шістдесят шість заручників, а понад дві сотні [708] . Покотилися голови на іранському телебаченні. Рейган був достатньо навчений Ханойським Пеклом, тож притримав ядерні боєголовки у бомболюках і ракетних шахтах, натомість віддавши наказ про масованевійськове вторгнення. Решту живих заручників, звісно, зарізали, а новоявлена терористична група, що називала себе «Основою» — арабською мовою Аль-Каїда — почала мінувати дороги там, і тут, і повсюди.

— Той наш президент умів ораторствувати, як сам чортів диявол, але геть не розумівся на войовничому ісламі, — сказав Гаррі.

Знову возз’єдналися Бітлз і зіграли «Концерт за Мир». Смертник серед публіки підірвав на собі начинений вибухівкою жилет, загинуло триста слухачів. Пол Маккартні залишився сліпим [709] .

Невдовзі після цього спалахнув Середній Схід.

Розвалилася Росія.

Якесь угруповання — радше за все, уперті фанатики-росіяни — почало активно розпродавати ядерну зброю терористичним групам, включно з «Основою».

— На 1994 рік, — говорив Гаррі своїм сухим голосом, — райони нафтових свердловин там перетворилися здебільшого на чорне скло. Таке, що світиться в темряві. Проте відтоді тероризм теж перегорів, типу самовипалився. Хтось був підірвав ядерну валізу в Маямі два роки тому, але без особливого толку. Тобто я маю на увазі, більше ніхто не погуляє на Південному узбережжі ще наступних років шістдесят чи вісімдесят — ну, й звісно, Мексиканська затока перетворилася на мертвий бульйон, — але від радіаційного зараження там загинуло всього лиш десять тисяч людей. На той час то вже була не наша проблема. Мейн проголосував за те, щоб стати частиною Канади, що вельми втішило теперішнього президента США на прізвище Клінтон.