— Це вже схоже на план, — сказав я. — А ви не бажаєте спершу разом зі мною з’їсти біфштекс із смаженою картоплею? Ми могли б сходити до Ела.

Я очікував побачити, що він на це скривиться, та авжеж, я судив його за своїми колегами. Не кажучи вже про більшість наших учнів; вони уникали закладу Ела, немов чуми, вчащаючи здебільшого або до «Королеви молочарні» через дорогу від школи, або до «Хай-Хету» на шосе 196 [9] , поблизу того місця, де колись стояв старий Лізбонський драйв-ін [10] .

— Це було б чудово, містере Еппінг. Дякую!

— Мене звуть Джейком, пам’ятаєте?

— Авжеж, Джейку.

Отже, я повів Гаррі до Ела, куди з усього нашого факультету тільки я єдиний і вчащав, і, хоча того літа Ел тримав офіціантку, нас він обслуговував особисто. Як зазвичай, з жевріючою в куточку губ сигаретою (нелегальною в публічному закладі, але це ніколи не зупиняло Ела) і з того ж боку обличчя примруженим проти диму оком. Побачивши складену мантію випускника і здогадавшись, що в нас за оказія, він наполягав на анулюванні рахунку (та що то за рахунок; наїдки в Ела завжди були винятково дешевими, що породжувало плітки про долю деяких бродячих тварин в тамтешньому довкіллі). Він також сфотографував нас і пізніше повісив знімок на так звану ним Стіну міських знаменитостей. Серед інших «знаменитостей» там висіли покійний Альберт Дантон, засновник «Ювелірної крамниці Дантона»; Ерл Гіґінс, колишній директор ЛСШ; Джон Крафтс, засновник «Автосалону Джона Крафтса»; ну й, звісно ж, отець Бенді, настоятель храму Святого Кирила. (Отець висів у парі з папою Іваном XXIII [11] — останній не місцевий, але глибоко шанований Елом Темплтоном, котрий називав себе «добрим кат’ликом».) На знімку, який Ел зробив того дня, Гаррі Даннінг широко усміхався. Я стояв поряд з ним, ми разом тримали його атестат. Краватка в Гаррі висіла трішки криво. Я пам’ятаю, бо це нагадало мені про ті завитки, що він їх робив наприкінці своїх літер у. Я все пам’ятаю. Я все пам’ятаю дуже добре.

Через два роки, в останній день навчального року, я сидів у тій самій учительській і продирався очима крізь купу фінальних есеїв відмінників мого семінару з американської поезії. Самі діти вже пішли, відпущені на чергові літні канікули, і я невдовзі збирався також зробити те саме. Але наразі мене цілком влаштовувало перебування там, де я сидів, насолоджуючись незвичайною тишею. Думалося, що перед тим, як піти, я, можливо, навіть почищу харчову шафку. Хтосьже мусить це зробити, думав я.

Раніше того ж дня до мене підшкутильгав Гаррі Даннінг, це було зразу ж після класної години (яка виявилася доволі галасливою, як і всі заняття й лекції в останній день навчань), і простягнув мені руку.

— Я просто хочу подякувати вам за все, — мовив він.

Я посміхнувся:

— Ви вже якось робили це, я пам’ятаю.

— Йо, але це мій останній день. Я звільняюся. Тож я й хотів вам про це сказати і ще раз подякувати.

Я саме потискав руку Гаррі, коли повз нас пробіг якийсь хлопець — не старший за десятикласника, судячи зі свіжого врожаю прищів на його обличчі й пафосно-кумедного кущика під нижньою губою, що намагався виглядати борідкою, — мурмотнувши:

— Кульгає Гаррі-Шкряк по ой-вей-ню.

Я хотів було вхопити школяра, маючи намір примусити його вибачитися, але Гаррі мене зупинив. Його усмішка залишалася безжурною, легкою.

— Не варто перейматися. Я до цього звик. Це ж усього лиш діти.

— Так воно й є, — сказав я, — але наша робота їх навчати.

— Я знаю, що ви добре з цим управляєтеся. Але це не моя робота бути чиїмсь, яко-то-воно-у-вас-зветься — навчальним посібником. Особливо сьогодні. Я сподіваюся, ви дбатимете за себе, містере Еппінг.

За віком він міг би бути мені батьком, але звернутися до мене на ім’я Джейквочевидь було йому не до снаги.

— І ви також, Гаррі.

— Я ніколи не забуду ту п’ятірку з плюсом, я її теж взяв у рамку. Повісив прямо поряд з моїм атестатом.

— Приємно чути.

Чудово. Таки дійсно це було чудово. Нехай його твір належав до примітивного мистецтва, але він був геть-чисто весь, до останньої ниточки таким же правдивим і потужним, як будь-яка з картин Бабусі Мозес [12] . Беззаперечно кращим за те, що я зараз читав. Граматика в творах відмінників здебільшого була правильною і застосовування слів коректним (хоча мої обережні, спрямовані на коледж не-авантюристи мали дратівну тенденцію використовувати пасивний стан), але їхня писанина залишалася мертвотно-блідою. Нудною. Мої відмінники були одинадцятикласниками — бо учнями випускного класу нагородив себе Мак Стедмен, очільник нашого факультету, — проте писали вони, наче малі старенькі джентльмени й малі старенькі леді, геть усі з підібганими губками, типу: Ой, бережися, Мілдред, дивись, не послизнися на тій ковзанці. Попри свої граматичні ляпсуси і морочливий почерк, Гаррі Даннінг писав, як герой. В одному творі принаймні.

Так я собі міркував про різницю між агресивним і погідливим стилями письма, коли на стіні прокашлявся інтерком:

— Чи є містер Еппінг в учительській західного крила? Ви часом не там, Джейку?

Я підвівся, натиснув кнопку і відповів:

— Ще тут, Глоріє. Каюся. Чим можу допомогти?

— Вам телефонують. Здається, чоловік на ім’я Ел Темплтон. Я можу перемкнути його до вас, якщо бажаєте. Або сказати йому, що ви вже пішли.

Ел Темплтон, власник і управитель тієї харчевні, куди весь учительський склад ЛСШ, окрім вашого покірного слуги, відмовлявся ходити. Навіть шанований завідувач мого факультету — котрий намагався балакати на манер якогось декана із Кембриджу і вже наближався до пенсійного віку, — так навіть той називав тамтешню фірмову страву не «Знаменитим фетбургером Ела», а «Знаменитим кицьбургером Ела» [13] .

«Воно-то зрозуміло, що це не справжній кіт, — говорили люди, — або й зовсім не кіт, але й яловичиною воно бути не може за якихось долар дев’ятнадцять центів».

— Джейку, ви там не заснули на мій клопіт?

— Ба ні, аж ніяк, — дивуючись, чому це Елу надумалося телефонувати мені до школи. Навіщо він взагалі мені телефонує, врешті-решт? Стосунки в нас з ним були суто кухар-клієнт. Я цінував його їжу, а він мою до неї прихильність. — Давайте, перемикайте його сюди.