— Ти пам’ятаєш його прибиральником і своїм учнем, бо ти ходив крізь нашу кролячу нору, — промовив Ел. Ми з ним знову сиділи в залі, за одним зі столиків. — Я його теж пам’ятаю, бо також ходив крізь кролячу нору або просто тому, що перебуваю біля неї. — Він поміркував. — Ймовірно, так. Свого роду радіація. Той п’яниця, містер Жовта Картка, також поблизу неї, тільки по інший бік, і він її теж відчуває. Ти бачив його, отже, сам знаєш.

— Він тепер Помаранчева Картка.

— Що це ти таке говориш?

Я знову позіхнув.

— Якщо я намагатимуся тобі зараз все розповісти, вийде повна нісенітниця. Давай, я підвезу тебе додому, а потім поїду до себе. Мені ще б чогось поїсти, бо я голодний, як той ведмідь…

— Я зроблю тобі омлет, — запропонував він. Почав було підводитись, але осів назад на стілець, зайшовшись у кашлі. Кожен вдих супроводжувався поривчастим гарчанням, від якого стрясалося все його тіло. Щось деренчало у нього в горлі, немов та гральна карта в шпицях велосипедного колеса.

Я поклав долоню йому на руку.

— Все, що тобі зараз треба, це поїхати додому, прийняти свої ліки й відпочити. Заснути, якщо зможеш. Сам-то я зможу, я знаю. На вісім годин. Заведу будильник.

Він перестав кашляти, але все ще чулося деренчання тієї карти в його горлі.

— Виспатись. Гарна річ. Я пам’ятаю, як воно. Заздрю тобі, друже.

— Я приїду до тебе сьогодні ввечері о сьомій. Ні, давай о восьмій. Так матиму можливість дещо перевірити в інтернеті.

— І якщо все буде джейк? — він слабенько усміхнувся своєму жарту… який я, звісно, чув уже не менш як тисячу разів [246] .

— Тоді я знову повернуся туди завтра вранці, готовий робити діло.

— Ні, — заперечив він. — Ти підеш, щоб скасувати те діло. — Він стиснув мою долоню. Пальці в нього були тоненькі, але сила все ще вчувалася в його потиску. — Заради цього все й затіяно. Знайти Освальда, скасувати скоєну ним херню і стерти ту самовдоволену усмішечку з його лиця.

Щойно ввімкнувся двигун моєї машини, перше, що я зробив — це, намацуючи лівою ногою педаль зчеплення, потягнувся до оцупкуватого фордівського важеля трансмісії при колонці керма. Пальці мої зімкнулись на порожнечі, а ступня вперлася лише в підлоговий мат, і я розсміявся. Просто несила було втриматися.

— Що? — запитав Ел з пасажирського сидіння.

Я вже сумував за своїм шпетним «Санлайнером», авжеж, але з цим все буде гаразд; скоро я куплю його знову. Хоча, порівняно з попереднім разом, фінанси я матиму обмеженіші, принаймні на початку (мій депозит у «Трасті рідного міста» пропаде, зітреться наступного разу), я можу трішки вигідніше поторгуватися з Біллом Тайтесом.

Я гадав, що зможу це зробити.

Я став іншим.

— Джейку? Щось забавне?

— Та ні, нічого.

Я шукав очима зміни вздовж Мейн-стрит, проте всі будівлі були на звичних місцях і в повнім порядку, включно з «Кеннебекською фруктовою компанією», котра мала вигляд — теж звичний — ніби за пару несплачених боргів до фінансового колапсу. Так само стояла в міському парку статуя вождя Ворумбо, і банер у вікні меблевого салону Кабелла так само запевняв: МИ НЕ ПРОДАЄМО НІЧОГО УЦІНЕНОГО.

— Еле, ти ж пам’ятаєш той ланцюг, під яким треба прошмигнути, щоб повернутись до кролячої нори, еге ж?

— Звісно.

— І ту табличку на ньому?

— Де написано про каналізаційну трубу? — він сидів, наче той солдат, котрий очікує, що дорога попереду може бути замінованою, кривлячись кожного разу, коли траплялася вибоїна.

— Коли ти повернувся з Далласа — коли ти зрозумів, що занадто хворий, щоби з цим впоратися, — табличка там так само висіла?

— Йо, — відповів він після хвилинного міркування. — Висіла, як і до того. Забавно, чи не правда? Кому ж це потрібно цілих чотири роки, аби відремонтувати якусь там каналізаційну трубу?

— Нікому. Особливо на фабричному подвір’ї, де і вдень і вночі заїжджають і виїжджають вантажівки. Тоді чому це не привертає нічиєї уваги?

Він помотав головою:

— Без поняття.

— Вона може там висіти саме для того, щоб ніхто випадково не натрапив на кролячу нору. Але якщо так, хто ж тоді її повісив?

— Не знаю. Я навіть не знаю, чи є в твоїх словах якась рація.

Я повернув на його вулицю, сподіваючись, що благополучно заведу його в дім, а потім ще подолаю близько восьми миль до Сабатуса, не заснувши за кермом. Проте ще одна думка роїлася мені в голові, і я таки мусив її висловити. Нехай навіть для того, щоб Ел не завищував рівень своїх сподівань.