Шрифт:
З розмаху – хрусь! Прямісінько у міцного, мов глиба, парубища! Той саме з-поміж дерев на берег вийшов, потилицю чухає, головою розгублено крутить.
– Гей! – зойкнув. Відштовхнув білявого. – Ти що за такий?
Білявий завмер – очам не вірить.
– Куме? – прошепотів. Як заверещить: – Куме! Куме Микишко! Невже ти? Пресвята Богородице небесна, і Ти, святий Боже єдиний! Куме!
– Кум Свиря? – здивувався велетень.
Обійнятися не встигли – на правому столичному березі як гримне! І зорі яскраві – на все небо, аж горять. Свиря з переляку:
– Лягай!
Хоч невисокий, та міцний. Кума як штовхонув – Микишка враз носом у пісок зарився.
Затаїлися. Лежать, із правого берега очей не зводять, а там – вогнів мільйон.
– Матінко Божа… – Микишка зачаровано. – Та це ж Київ…
Свиря схлипнув:
– Горить… Турки, сучі діти, празник мають…
– Ляхи…
– Турки…
– От базікало язикате! – Микишка. – Звідки турки? Кажу – ляхи!
– Турки…
Притулилися один до одного. Пильнувати би, та очі сльозами залило.
– Нащо пробудилися? – Свиря. – Краще би оцю біду вік не бачити.
– Час нам…
– Е, куме Микишко! Що нам тепер той час? Ми тепер – духи безтілесні…
Микишка себе помацав, кума щипнув.
– Хіба?
– А як інакше? – рознервувався Свиря. – Оце би порахувати, скільки рочків тому в Десні втопилися і бозна-скільки часу при деревах спали, поки Господь не побудив до життя вічного…
Замовкли. Микишка на вогні зиркнув.
– Я так собі міркую, куме Свиря… Дивне полум’я Києвом ходить. Люд не голосить. До Дніпра ніхто по воду не пнеться. І диму нема. І горілим не тхне зовсім.
Свиря й собі – на правий берег. Пику розумом закопилив.
– А може, це і не Київ зовсім! Може, кляті чорти нас світ за очі закинули і своїм сатанинським коштом оце чудернацьке видовище намалювали… Хочуть, іродове плем’я, душі наші вторгувати!
– Он де свята Лавра…
– А хрест не височить над усім мирським! З усіх боків халупами безбожними обкладений. І світяться ж, кляті, поночі, коли християнська душа малу свічку загасить і спить, аж доки сонце не зійде. Світяться, мов вихваляються! Не дають хресту до неба полинути… Ні. Не Київ.
– А я, куме Свиря, так собі міркую… То обителі чистих душ урятованих. Чисті душі можуть вище хреста бути… І світяться весь час, бо іродову темряву побороли навіки.
Свиря з недовірою вдивився у вогні правого берега. На Микишку…
– Куме… Невже ми прямісінько у рай втрапили?
– Я так собі міркую, куме Свиря… – Микишці від хвилювання перехопило подих, – …що ми в раю…
…Микишка сидів на піску Труханового острова і все дивився на сяючий вогнями правий берег Дніпра. Київ… Ох і файну ж забаву Господь Всемогутній умислив – щоби християнський рай на кшталт Києва впорядкувати. Оце діло! Он де, ліворуч, Берестове. За ним – Печерське, Лаври… Митрополит, певно, й у раю за грішні душі молиться… А праворуч, біля Глибочиці, домівки подільських кожум’як, у яких вони з кумом Свирею одного разу таке добре пиво куштували, що його навіть сам гетьман хвалив. Та все веселе од вогнів. Ох і веселе.
Микишка всміхнувся. Невгамовний Свиря зиркнув на нього здивовано. Загарячкував. За сорочину смикнув.
– Чого це ти, куме, радієш, наче маком посипаний?! Щось воно не те… Якщо ми у раю, то чому – на задвірках? Чи негідні в центрі раю отаборитися? Та вставай уже! – Замовк. Подумав. І додав: – Попливемо!
– А я так собі міркую, куме Свиря, – Микишка йому. – Не можна нам у воду. Чи забув? Як посеред Десни топилися і просили Всевишнього душі наші врятувати, то поклялися ніколи у воду не ступати… Мостом підемо… Ти тільки подивися, куме, який красний міст. Вогнями сяє. Щоби новоприбулі душі не розгубилися, за вогнями слідували…
– Мостом? Та нізащо! Ступимо, він і провалиться. Прямо в пекло.
Микишка не відповів. Помітив рух на пішохідному мості. Спідницю білу. Свиря теж помітив. Замовк, око примружив.
– Хтось у полон здається… Білим прапором сигнал дає. Щоб не вистрілили з глупоти… Мабуть, кляті турки стережуться!
– Ляхи…
– Турки з татарвою!
– Ляхи, кажу! – Микишка своє. На Свирю глянув, плюнув. – Тьху ти, куме! Хвильку як зустрілися, а голова від тебе вже гуде. Які турки? Які ляхи? Я так собі міркую, що в раю війни не буває. Думаю, куме, це – ангел. Знак нам подає… Мовляв, йдіть, хлопці, мостом сміло…
Свиря приклав долоню до лоба руба – наче б від того ніч стала дниною. Біла спідниця тріпонулася: куми вгледіли тонку дівочу постать. Дівка розгублено озирнулася і раптом полетіла у Дніпро.
Куми підскочили.
Микишка рвонув до води. Свиря витріщив очі, ухопив його за рукав.
– Куди?!
– Баба втопиться…
– Хай топиться! Мабуть, якесь негодяще… Навіть не перехрестилося перед смертю…
– Не можна, щоби в раю чисті душі губилися. Гріх.
Микишка вирвався, скоріш побіг. Свиря аж завив од жалю.