Мама, мабуть, довго готувалася до цiєї промови. Вона зробила маленьку паузу i продовжила:

— Що хочу сказати?… Доню, смакуй кожну хвилину, кожну годину i не поспiшай спускатися згори. Там, на горi, ще довго можна йти по хребту, долаючи новi вершини. Проси у долi, чого тобi ще бракує, а я їй дякую за все, що вона тобi вже дала. Пам’ятаєш, у фiльмi «Старомодна комедiя» Алiса Фрейндлiх розповiдала якусь iсторiю з життя своєї героїнi: «Менi тодi було рокiв сорок — цiлковите дiвчисько!» Оце пiдхiд до життя! Оце ставлення до рокiв! Адже цифра — це не бiльше, анiж просто цифра. Сама по собi вона мало що значить… — мама набрала повiтря у груди й рiшуче пiдвела риску. — Хай щастить тобi!

Застигла картинка за столом ожила — усi зарухалися, заплескали у долонi, застукотiли приборами…

— На рахунок «притерлися» ти трохи перебiльшила, — подав голос тато, вiдправляючи до рота мiцненький маринований грибочок. — Ми тодi у шлюбi були лише двадцять рокiв. А згодом ще стiльки ж притиралися… У подружньому життi важко перших рокiв сорок. А потiм нiчого, легше стає…

Через пiвгодини, коли за столом стало гамiрно i весело, вiд ворiт почувся якийсь шум i з-за рогу вийшла Алла Пугачова. У чоботах-панчохах i короткiй чорнiй сукнi-балахонi. З нею була Вєрка Сердючка, жiнка, схожа на спiвачку Шер, i ще одна миловидна бiлявка.

— Ну пра-авiльно, — ображено протягнула Пугачова зi своєю характерною хриплуватiстю у голосi й поправила знайомим жестом руду шевелюру. — Сначала: Алка, прiєзжай! А патом — сiдят, пьют-єдят. Кто там каво ждать собiрался?!.

У першi кiлька секунд за столом запала тиша. А потiм дiйшло: артисти-двiйники приїхали! За їхнiми спинами метушилася Iрина (попереджала ж: «Трохи спiзнюся!»), тягнула з веранди подовжувач до апаратури. Любительниця сюрпризiв, вона й тут була у своєму амплуа.

Програма артистiв була побудована так, що глядачi не встигали перевести подих. Усi були залученi до дiйства: перетворювалися по черзi у гурт «ВВ», шоу-балет Вєрки Сердючки, трiо «Вiагра»… Отримавши короткий iнструктаж вiд режисера, виходили на «сцену» — на викладений каменем майданчик бiля колодязя — i бавились, як дiти.

Закiнчився виступ братанням артистiв та лiцедiїв-новачкiв i тостом за вмiння iмпровiзувати — одну з найважливiших рис людини, яка вмiє жити зi смаком. Артистiв провели за ворота до таксi оплесками та вигуками: «Ви — найкращi на узбережжi!». Надорогу вручили тiстечка у картонних торбинках.

…Пiсля бурхливого й несподiваного концерту захеканi i збудженi мешканцi «Зубрiвки» взяли тайм-аут. Тато Магди повiв чоловiкiв до мангалу, щоб перекурити та братися потихеньку за приготування шашликiв. Жiнки зробили «промiжну кавку»* — ту, яку п’ють не у фiналi застiлля, а у розпал львiвських забав. Пiшли з горнятками до лавки-фортецi, прихопивши з собою пласкi подушки, аби не тягнуло холодом вiд камiння.

— Про що, дiвчата, мрiю — аби нарештi з’явилися парфуми з ароматом свiжозмеленої кави, — зробивши ковток, зауважила Iрина.

— По два днi не витягаєш iз сумки пакуночки iз меленою кавою! — озвалася Магда. — Для чого тобi штучний запах, якщо є натуральний? Вiд парфумiв, якi пахнутимуть кавою, тебе рано чи пiзно знудить.

— А ще хотiла б вiдчути iдеальне поєднання чоловiчого та жiночого, — повело Iрину на фiлософiю. — Хотiла б переконатися, що цiлковита гармонiя мiж чоловiком та жiнкою можлива. I здатна тривати довше, анiж кiлька хвилин… чи кiлька годин.

— Якi в тебе мрiї конкретнi! — позаздрила Луїза, — А мої бажання частiше виникають методом вiд протилежного: цього не хочу i цього не бажаю. Якби я точно знала, чого хочу, то усi зусилля спрямувала б в одному напрямку…

— Хочу змiн, дiвчата, — пiдтримала подругу Галя. — Ходжу, мов та конячка по колу. I рiк тому так було, i п’ять рокiв тому. I буде так за рiк, i за п’ять. Якась повна криза жанру… Хочу спробувати щось iнше. Стати нарештi господарем свого часу, навчитися не пiддаватися суєтi. Щоб в кiнцi дня результат був — не одноденка, а як цеглинка в будiвлi… Аби потiм озирнувся — ось вона, будiвля, стоїть.

— Стоп-стоп-стоп, — зупинила подругу Луїза. — Ми вже це чули кiлька рокiв тому. Ти ж маєш те, про що мрiяла — свiй журнал. Чого iще? Яка ще будiвля?… Чи ти не роботу маєш на увазi?

— А чого ми про це раптом заговорили? — Галя не вiдповiла, повернула розмову в iнший бiк. Пошукала куди б поставити порожнє горнятко. — А! Це Iрина зi своєю кавою почала!

— Отже! — втрутилася iменинниця, пiднiмаючись. У неї в руках звiдкись узявся грубенький стосик фотографiй. — Настав час роздачi свiтлин з нашого останнього виїзду в Карпати. Ходiмо, дiвчата. Хлопцi-i! Ми йдемо до ва-ас!

За нею потягнулися до мангалу дiвчата з горнятками.

— Розпочинається конкурс на правильну вiдповiдь! У нагороду — фото. Перше запитання: «Чий кошик з грибами виявився найефектнiшим?»

Чоловiки оживилися.

— Мiй!

— Мiй, наскiльки пам’ятаю.

— Не сперечайтеся, мiй. Хоча це був не кошик, а вiдро.

— Ще будуть пропозицiї?… Нi? Увага на фото!

На знимцi, яку Магда виставила перед собою жестом телеведучої, виявився портрет їжачка: у майже порожньому кошику з кiлькома невиразними маслюками поруч. Усi й забули, що того дня Iгор спiймав сивого їжака, i майже вiдразу вiдпустив його у високу траву. А Магда, виявляється, встигла зробити вдалий кадр.