Iрина у стосунках з чоловiками не терпiла монотонностi та половинчастостi, як Луїза з мiсцями роботи. I легко ставила крапку у вiдносинах, наступного ж дня вiдчуваючи готовнiсть до нового пошуку.

— Не страшно щоразу залишатися самiй? — запитала Магда.

— А чого боятися? — у голосi Iрини знову забринiли нотки веселої зухвалостi. — Це ж тимчасова самотнiсть. Будь-якого дня, за будь-яким рогом я можу зустрiти ЙОГО. Навiть смiття виношу, попередньо причепурившись перед дзеркалом. А раптом ВIН вже вирушив назустрiч, щойно викинувши зi свого життя тягар минулого?…

Iрина вдалася у свою рiдну тiтку Улю. Та була красунею у молодi роки, згодом важко переживала ранню iнвалiднiсть, але не визнавала себе переможеною. Сидячи у вiзочку, перекидала руками позбавленi чутливостi ноги, немов корабельнi канати, i втiшала подруг племiнницi, коли вони розходилися зi своїми хлопцями чи чоловiками:

— Чого засумувала? Кохання важко знайти. Що з того, що вiн виявився не мужчиною твого життя! I наступний може виявитися не твоїм, i ще один, i ще… Менi б ноги, я б шукала свою половинку, того одного-єдиного, поки б не знайшла… Хай би хоч сотню перебрала!

За сусiднiм столиком чоловiк, жiнка та дитина їли морозиво. Жiнка навела на своїх хлопцiв об’єктив фотоапарату, скомандувала: «Ближче один до одного, ближче! Усмiхайтеся!» Тато з сином слухняно зблизили голови, волосся в обох однаково стирчало їжачком. За їхнiми спинами вiдкривалася панорама мокрих дахiв. Гарний мав вийти кадр. Блимнув спалах. Жiнка дiловито сховала фотоапарат у футляр та активно взялася за десерт, швидко дала собi з ним раду та пiдсунула ближче до себе креманку чоловiка — вiн до її вмiсту заледве доторкнувся. Енергiйна жiнка весь час перебувала у русi: витерла малюковi руки i губи паперовою серветкою, зняла з чоловiкових вусiв непомiтну крихту, покликала офiцiанта, попорпалася у торбинцi. Чоловiк щось стиха говорив хлопчиковi, показуючи за вiкно, малюк перепитав його, сказавши, мабуть, щось смiшне, бо тато розреготався. Хлопчик, дивлячись на нього, теж. Жiнка залишалася незворушною. Вона уважно вивчала рахунок i нагадувала серйозну виховательку двох братiв. Коли сiм’я направилася до виходу, офiцiант розкрив шкiряну книжечку з рахунком, у яку мати сiмейства вклала кiлька купюр, i розчаровано закрив. Мабуть, йому зовсiм нiчого не залишили на чай.

— Нiколи б не змогла так поводитися з чоловiком, — заговорила Галя, — Вона ж бiля нього, як мама. Хоча, може його саме це й влаштовує… У кожнiй сiм’ї — свої мухи. Колись я думала, що наш шлюб з Вiктором ненадовго, а потiм, через рокiв п’ятнадцять, зрозумiла, що ми залишаємося разом, мабуть, тiльки через одну причину. Не контролюємо одне одного, не тримаємо бiля себе насильно, даємо одне одному свободу. Я б довго не витримала, якби щовечора чоловiк заводив одне й те саме: де була? з ким спiлкувалася? Та i я не чiпляюся до нього: «Знову зiбрався до Петра у карти грати? Не набридло?». I не телефоную по кiлька разiв на день: «Де ти?», «Чий там голос поруч?» Багато речей, через якi жiнки влаштовують iстерики, сприймаю спокiйно…

— Як вчора, — нагадала Iрина.

— Я ж не кажу, що ми не сваримося! — погодилася Галя. — Якщо мене щось справдi виводить з себе, я себе не стримую… Як вчора. Iнодi Вiктор мене бiсить так, що, здається, вбила б. Але через дрiбницi не смикаю. Не пиляю, як бензопила «Дружба». Хоча… Трохи бiльше б уваги вiд нього не зашкодило…

— А я думаю, чоловiковi треба говорити про те, що тебе не влаштовує, - сказала Магда. — Усi проблеми варто проговорювати, особливо дрiбнi, бо вони накопичуються i врештi-решт стають вирiшальними. А натяки не допомагають, чоловiки їх не розумiють.

— Припини, — вiдмахнулася Галя. — Хоч натяками, хоч прямим текстом, а чоловiк перевихованню не пiддається. Безнадiйна справа. Який є, таким i сприймай або вiдразу розбiгайтеся.

— Чому? Ми усi одне на одного впливаємо, — наполягала Магда. — Тiльки слiд зрозумiти, чому вiн робить саме так, i поговорити з ним чесно i вiдверто. От Вiктор… Якщо йому сказати: «Як твоя Галка смачно пече!», вiн мовчки втовче пiвпляцка*, i на тому крапка. Не словом, а дiлом оцiнить. Проте якщо солодке не вдалося, розповiсть про це усiм: «Галка вчора таке чудо спекла… Мало зуби не поламав». Ми вже до цього звикли, а стороннiй людинi дивно: що то, мовляв, за стосунки? Що то за ставлення до жiнки? А знаєте чому вiн так робить?

— Та ж характер має — не приведи Господи…

— Пояснюю. Тим бiльше, що вiн i сам, мабуть, цього не усвiдомлює. Знаєте, що це?… Забобони! Вiдголоски стародавнiх марновiрних уявлень. Як у нас, на Захiднiй Українi, кажуть про немовля, зазираючи у вiзочок: «Тьху, яке погане! Тьху, яке паскудне!» Захищають його фразами-перевертнями. I Вiктор уникає хвалити Галку. Зауважте, пiдсвiдомо уникає, тому що боїться втратити те, що має… I це хороше бажання виливається у таку викривлену форму. Ну що смiшного кажу? Ото дурепи…

— Та ми не над суттю смiємося, а над тим, як ти це говориш! — усмiхалися подруги.

— Та я, дiвчата, й сама усi цi сюсi-пусi не люблю… — не зовсiм переконливо зауважила Галя. — «Зая», «сонечко», «ластiвко»… Нi. Це не для мене.

— А я люблю, — не заспокоювалася бадьора нинi на язик Магда. — Люблю, коли двоє за руки тримаються, коли влаштовують собi вечерi при свiчках. Запитують: «Ну як у тебе день минув?», «Втомилася?»… Подобається, коли Iгор телефонує менi серед дня з усiлякими дрiбницями… Навiть, якщо у мене часу немає з ним говорити.