Тут він помітив, що його менший син наближається до того місця, де, зависнувши посеред пронизаного сонцем повітря, висихав кривавий відбиток долоні Барбі.

– Рорі! Ану, геть звідти!

Рорі, з палаючими від цікавості очима, проігнорував батька. Він простягнув руку і постукав кісточками пальців трохи правіше відбитку долоні Барбі. Та ще за мить до цього Барбі встиг помітити, як повиступали сироти на руці в цього хлопця у светрі «Вайлдкетс» [47] з обрізаними рукавами. Щось було там, щось таке, що реагувало при наближенні до бар’єра. Єдине місце, де Барбі мав подібне відчуття, був великий електрогенератор в Ейвоні [48] , у Флориді, біля якого йому якось трапилось обніматися з дівчиною.

Звук, що пролунав з-під кулака хлопця, найбільше нагадував той, яким відгукнулася б на удари рукою каструля з жаростійкого скла. На це видовище замовк невеличкий натовп роззяв, що теревенили, задивившись на догораючі рештки лісовоза (а декотрі ще й знімали їх своїми мобільними телефонами).

– А я би пересрав, – промовив хтось.

Алден Дінсмор ухопив сина за рваний комір светра, відтягнув назад, а тоді ще й вліпив йому лункого потиличника, як незадовго перед тим зробив це старшому.

– Не смій! – закричав Дінсмор, торсаючи хлопця за плечі. – Ніколи не смій робити чогось подібного, якщо не знаєш, що воно таке!

– Тату, воно ніби скляна стіна! Воно як…

Дінсмор знову торсонув сина. Задишка в нього все ще не минулася, і Барбі побоювався за його серце. – Ніколи не смій! – повторив він і штовхнув хлопця до його старшого брата. – Наглядай за цим дурнем, Оллі.

– Слухаюсь, сер, – доповів Оллі й вишкірився до малого.

Барбі подивився в бік Мілла. Тепер він побачив проблиски поліцейського автомобіля, що наближався, але набагато попереду того – так, ніби якийсь поважний чиновник із великої милості дозволив себе ескортувати – рухалось щось чорне, схоже на домовину на колесах: «Гаммер» Великого Джима Ренні. На цей вид відгукнулися свербінням ще не загоєні синці й садна, котрі Барбі дістав у бійці на парковці біля «Діппера».

Звичайно, Ренні-старшого при тому не було, але головним заводіякою виступив його син, а Великий Джим покривав Джуніора. Якщо в результаті цього життя в Міллі ставало важким для якогось мандрівного кухаря – настільки важким, що той кухар постав перед питанням, чи не підняти йому сраку та не забратися з цього міста подалі – тим краще. Барбі не хотілося стовбичити тут, коли під’їде Великий Джим. Особливо, коли той прибуває разом з копами. Дюк Перкінс ставився до нього цілком коректно, а от другий – Рендолф – дивився на нього так, ніби Дейл Барбара був шматком собачого лайна на модельному черевику.

Барі обернувся до Морського Пса і спитав:

– Як щодо невеличкої прогулянки? Ти по свій бік, я – по свій? Подивимося, чи далеко тягнеться ця штука?

– І заодно заберемося звідси раніше, ніж сюди під’їде отой базікало? – Джендрон також помітив пафосний «Гаммер». – Друже, вибір за тобою. На схід чи на захід?

Вони вирушили на захід, у бік шосе 117, і, хоч і не знайшли вони краю бар’єра, але дива, сотворені ним під час його опускання, побачили. Обчухрані гілки дерев, завдяки чому утворилися просвіти в небо, котрих раніше там і зблизька не було. Пні, розрубані навпіл. І повсюдні трупи пернатих.

– До фіга мертвих птахів, – зауважив Джендрон, поправляючи картуза на голові руками, що, хоча й злегка, але явно тремтіли. Обличчя він мав бліде. – Ніколи не бачив їх так багато.

– З тобою все гаразд? – спитав його Барбі.

– Тілесно? Авжеж, гадаю так. А от ментально я почуваюся, ніби втратив глузд. А ти сам як?

– Так само, – відповів Барбі.

Подолавши дві милі на захід від шосе 119, вони підійшли до дороги Божий Ручай і побачили труп Боба Руа, що лежав біля його все ще працюючого вхолосту трактора. Барбі інстинктивно кинувся до тіла і знову вдарився об бар’єр… правда, цього разу він встиг про нього згадати в останню секунду і вчасно пригальмував, не розквасив собі знову ніс до крові.

Джендрон нахилився й торкнувся гротескно вивернутої шиї фермера.

– Мертвий.

– Що воно таке, розсипане там навкруг нього? Оті білі клаптики?

Джендрон підібрав найбільший шматок.

– Гадаю, це щось з отих комп’ютерних штуковин з музикою. Либонь, розбилася, коли він врізався у… – Він махнув рукою перед собою. – Ну, ти розумієш.

Звіддаля долинуло виття, воно звучало хрипкіше й голосніше за попередній звук міської ревуна.

Джендрон кинув у той бік короткий погляд.

– Пожежна сирена, – промовив він. – Дуже вчасно ж вони.

– Пожежники їдуть із Касл Рока, – проказав Барбі. – Я їх чую.

– Невже? Тоді в тебе гостріший за мій слух. Скажи мені знову своє ім’я, друже.

– Дейл Барбара. Для друзів – просто Барбі.

– Ну, Барбі, що тепер?

– Пропоную йти далі. Ми вже нічим не допоможемо цьому хлопцеві.

– Авжеж. Навіть зателефонувати нікому не можемо, – похмуро погодився Джендрон. – Мій мобільний зостався там. А в тебе, гадаю, його нема?