Або він міг би сказати все зовсім по-іншому.

— Знаєш, — сказав би він, нервово помішуючи гущу на дні горнятка, — я дуже шкодую тепер, що залишив її тоді саму. Ми поговорили досить спокійно, і мені навіть на думку не спало, що вона може зробити щось таке. Тим більше, тоді я ще навіть не вирішив остаточно піти. Просто хотів бути чесним з нею і не хотів, щоб вона довідалася про все від когось іншого. І вона відреагувала достатньо спокійно. Сказала, що це не дуже її дивує, що вона давно чекала чогось схожого і що я можу за неї не хвилюватися, вона дасть собі раду.

Чи навіть так:

— Знаєш, — сказав би він, опускаючи очі на пляму на скатертині, — я часто думаю про той день. Ясна річ, тепер пізно шукати винних, але ми обоє з нею тоді були неправі. Я трохи розгубився, коли вона сказала, що зустріла іншу людину і хотіла б, щоб ми розійшлися. Насправді, я мав сказати їй ці слова і довго готувався до важкої розмови. Бо раніше все завжди було навпаки, я зраджував її і почувався винним, а вона пробачала й змушувала мене постійно пам’ятати про мою провину. Мене дратувало, що вона не може просто пробачити й постійно пригадує мені старі помилки, ніби провокуючи на нові зради. Бо ніхто не може жити з постійним відчуттям провини — я змушений був шукати десь розуміння й підтримки, якщо вже твоя мати не могла мені цього дати. Але тут я розгубився, бо вона випередила мене. І я розізлився, накричав на неї, що вона завжди дорікала мені зрадами, а сама нічим не краща. Вона розплакалася і сказала, що я і зараз її зраджую і вона знає про це. Одним словом, почалася якась мелодраматична сцена з третьосортної п’єси. Я не витримав цього й пішов геть, щоб трохи заспокоїтися.

Хоча найбільше мені хотілося б почути, ясна річ, щось на зразок:

— Знаєш, — сказав би мій батько і накрив мою долоню своєю, теплою і шорсткуватою на дотик, — усі ці роки я ніяк не міг зрозуміти, в чому ми з твоєю мамою помилилися. Я не хотів би зараз вникати в деталі нашої з нею останньої розмови, яка мала такі сумні наслідки. Тепер, коли минуло так багато років, уже все одно важко визначити, хто був у всьому цьому більше винен. Та й не це головне. Ми занадто довго з нею з’ясовували, хто з нас винен більше, і при цьому кожен був переконаний, що саме він взагалі ні в чому не винен. Це почалося відразу після твого народження: мабуть, ми виявилися неготовими до того, що все так зміниться. І ми пропустили щось дуже важливе, пропустили момент, який зміг би об’єднати нас і примусити побачити нарешті одне одного, а не лише самих себе. Втекти від власних проблем можна, тільки заглибившись у проблеми когось іншого. А коли цього не вмієш, жити по-справжньому важко.

Останнє речення явно потребувало коректив, бо з нього зовсім не випливало, чи батькові було по-справжньому важко жити чи жити по-справжньому було йому важко. Але чомусь мені не хотілося вносити ясність у це речення. Як і в ситуацію загалом. З часом я помітила за собою, що коли раніше просто не наважувалася почати з батьком цю розмову, то тепер уже не дуже й хотіла б довідатися, як усе це виглядало насправді з його точки зору. Набагато зручнішим було в цій ситуації просто придумати собі батька й міняти в ньому все, що захочеться, відповідно до потреб ситуації. Ще простішим було придумати собі маму, якої я майже не пам’ятала, і щоразу міняти причини її самогубства, а час від часу дозволяти собі навіть своєрідний гепі-енд і переконувати саму себе в тому, що версія самогубства є такою ж моєю вигадкою, як і всі інші версії. Ні бабця, ані батько ніколи не розповідали мені про цей випадок, його тільки так і називали «той випадок», ніби всім було ясно, про що йдеться. А це цілком могло бути ніяке не самогубство, а, наприклад, трагічна випадковість. Як із хлопцем років двадцяти з будинку навпроти, який у всіх на очах випав із балкону й розбився. Це трапилось у суботу, напередодні Великодня, безліч людей бачило це, і кожен висував власні версії. Діти в дворі казали, що він розмовляв із другом і занадто далеко вихилився з балкону, не зміг утримати рівновагу, ще хтось припустив, ніби хлопець мив вікно і послизнувся, була і така версія, що на балконі висіла свіжовипрана білизна, з якої накрапало води, і послизнувся він через це. Але були й ще менш вірогідні версії, як, наприклад, та, що в нього впала додолу писанка і він потягнувся за нею. Що саме трапилося насправді, так ніхто і не довідався. Приїхала «швидка», констатувала смерть, але забирати труп не дозволили, поки не приїде міліція. Хлопчину накрили цератою, і він лежав на чиїйсь грядці з квітами ще півдня — я щомиті визирала у вікно і довго не могла примусити себе відірвати погляд від цього шматка церати. Потім труп забрали, я не бачила коли, як не бачила і самого випадку. Так досі й не знаю, з якого саме балкону випав той хлопець, але постійно ловлю себе на бажанні визирнути у вікно й переконатися, що на тій грядці ніхто більше не лежить, і мені здається, що трава на місці випадку тепер назавжди залишиться прим’ятою і зберігатиме контури тіла. Мабуть, із мамою трапилося щось схоже, і всі відразу висунули різні версії того, що відбулося, версії були взаємозаперечливими, але це нікого не зупиняло, кожен був переконаний у власній правоті й помилковості вражень іншого. Тому всі мої намагання довідатися щось конкретне про мамин випадок приречені на неуспіх, і кожна з версій, яку я собі вигадую, насправді не менш правдоподібна, ніж те, що могли б розповісти мені очевидці.

Мене завжди цікавив механізм цієї ненадійності власної пам’яті, коли пригадуєш епізод, побачений на власні очі, і з кожним пригадуванням помічаєш, як видозмінюються ті чи інші деталі, втрачають контури, набувають нових трактувань і врешті вся історія починає жити своїм життям і загалом не має нічого спільного із тим, що відбувалося насправді. Ще більшими стають деформації тоді, коли не просто пригадуєш, а переповідаєш комусь побачене або пережите. А найбільшими — коли описуєш це, скажімо, у листі. Хоча, з іншого боку, саме тоді й переживаєш усе це насправді. Адже в момент, коли все відбувається, часто просто не встигаєш зосередитися на власних відчуттях і усвідомити всі дрібні деталі та нюанси. А часто весь сенс пережитого зводиться до передчуття майбутньої розповіді про це і задоволення від здивування, що відбиватиметься на обличчі співрозмовника.

Найважливішим при цьому є натрапити на співрозмовника, який не зруйнує ілюзій і вдячно відреагує на почуту вкотре розповідь, скажімо, про відпустку, точніше, про те, як поселилися, чим харчувалися, скільки випили. І огляне свіжі цьогорічні світлини, які нічим не відрізняються від бачених ним минулого року. При цьому не слід замислюватися над тим, чи мало сенс їхати так далеко і чи не можна було просто випити і з’їсти все те саме на місці. Бо найважливішим є цей момент розповіді, момент, коли співрозмовник вражено киває і коли можна видозмінювати те, що відбулося, відповідно до своїх бажань. Згущувати фарби, підретушовувати факти, додавати до власних вражень почуте від когось чи навіть просто вигадане. Мабуть, вся суть саме у цій можливості поводитися із дійсністю, як із шматком пластиліну чи комп’ютерною грою, але при цьому зберігати навіть для себе ілюзію реальності.

Хоча також не варто недооцінювати і момент вибірковості пам’яті, яка самостійно вирішує, що саме їй зберігати, а чого позбуватися назавжди, і часто дивує, коли виявляється, як швидко забуваються речі важливі і як надовго затримуються спогади про якісь несуттєві дрібниці.

Переважно така втрата контролю над ситуацією дратує, але є у цій безжальній вибірковості й свої переваги. Наприклад, коли відбуваються речі малоприємні, які хочеться чимшвидше забути. І хоча вдається це досить рідко, бо чомусь значно частіше втрачаються позитивні емоції, сама надія на те, що вдасться забути неприємне, вже втішає. А усвідомлення цих неминучих втрат посилює непевність у тому, наскільки збережене пам’яттю відповідає дійсності і чи щось таке, як дійсність, взагалі існує, якщо кожен бачить її по-іншому, і щоразу по-іншому.

Зараз, коли я вже зовсім доросла, а мами так давно немає, нечисленні епізоди з дитинства, у яких я пам’ятаю її, набули особливої цінності. Я не дозволяю собі перебирати їх у пам’яті занадто часто, аби ці спогади зовсім не втратили правдоподібності, але щоразу, перебираючи їх у пам’яті, не можу протистояти спокусі ідеалізації, видозмінювання дійсного до бажаного.

Скажімо, читання вголос. Я дуже любила, щоб мені читали вголос, і могла годинами слухати книгу, яку давно знала напам’ять. Я знала напам’ять більшість своїх дитячих книг і дуже шкодую тепер, що це далеко не завжди були ті дитячі книги, які б мені тепер хотілося знати напам’ять, або навіть не так — що далеко не всі книги, які мені б хотілося знати напам’ять, були тоді мені доступними. Я досі пригадую шорсткий доторк темно-брунатної дерматинової обкладинки Русских народних сказок, у яких не було жодної ілюстрації на всі 500 сторінок дрібного тексту, а багато казок були зовсім не «русскими», як з’ясувалося вже пізніше. Пригадую і казки народів світу із серії, виданої значно більш пристосовано до дитячих потреб. Із цієї серії в моїй пам’яті збереглися переважно самі лише ілюстрації, і я часто ловлю себе на тому, що намагаюся уявити собі поруч, скажімо, сирітку Марисю та Іванушку-дурачка, Карлсона і Змія-Горинича, Гімпелхена і Пімпелхена та Правду і Кривду. Але персонажів російських казок і казок, скажімо, українських, які в тому виданні також стали «русскими народними», уявити мені важко, я знаю їх тільки з описів. Тому картинка виходить щоразу іншою — одного разу Котигорошко високий, білявий і з голубими очима, іншого разу невисокий, чорнявий і з очима карими, а часом на ньому взагалі замість вишиванки випадково опиняється косоворотка, хоча замість чуба на голові козацький оселедець. Усе це, мабуть, проблеми моєї нерозвиненої уяви, яка важко переводить словесні описи в уявні зображення. Але від цього лише посилюється відчуття непевності й недовіри до власної пам’яті, яка не здатна зафіксувати навіть таких простих речей, як точний колір очей Котигорошка, хоча важко заперечити й те, що колір очей для цього персонажа не дуже принциповий.