Шрифт:
Корнильо не їв і не пив, лише перебирав тарелями і бубонів про себе «не думав я, не думав…» Чи говорив що інше, але про те годі було знати, бо порожніли пляшки й горнята. Мовчала трембіта й мовчав Федусь, не наближаючись уже до Псалтиря. Лише чомусь іржали коні й рикала в толоці худоба. Скреготали сороки й гримкотів ланцюгом пес.
Посеред подвір'я Дунусь пестив малого Миколайчика по голові й шептав йому щось у саме вушко.
Варварка раз по раз хрипіла крізь відчинені вікна якісь жалобні слова, однак її вже ніхто не слухав, окрім Корниля.
Тато Василь ішов за трьома людьми аж до вориння в толоці, так, як проводжав би гостей з набутку, а не з поминок.
Дунусь неохоче знову побрів до бука, хоча й не було потреби лізти вверх: ніхто, напевно, із заготівельників не думав вертатися назад до Шандрів.
Але тато сказали.
Дунусь висидів там недовго, бо коли знову затрембітала з ґражди трембіта, хлопець мало не впав із дерева.
А коли, осліплий і оглухлий від страху, став на порозі великої хати, де мама вже мали встати з труни, не знати, як упізнав тата Василя, що рвав на собі волосся, й малого Миколайчика, який хукав на мамині руки й голосом, схожим на той, коли сичить гадина в струпі, просив: «Вставайте, мамко, вставайте…»
Дунусь і собі впав долонею на складені під грудьми мамині руки.
Вони були вже холодні.
Розтоки на Буковині, липень 1996 року
Прощай мене
Безконечне мовчання…
— Ти спиш?
— Ні…
— А ти змерзла?
— Ні…
— Тулися до мене… Буде тепліше… Я вкрию тебе ще…
— Я не змерзла…
— А як тобі?
— Добре…
— Не плач… Мені страшно, як ти плачеш…
— Я не плачу… Я лиш хлипаю…
— …Будеш спати?
— Буду… Лиш недовго, вже зоріє.
— Ні, то так здається, ще ніч… Спи…
— Ти спиш?
— Думаю…
— Не думай. Бог поможе…
— Уже не думаю… Слухаю… О, ти чуєш?!
— Чую! Чую! Чого він так б'ється?!
— Бо не даємо йому спати.
— То спімо?
— Спімо…
— Він так і вдень б'ється?
— І вдень, і вночі, — коли хоче.
— Я так хочу дочекати його…
— Дочекаємо… Бог поможе…
— Якби я знав, де він, наш Бог, я би поколінкував просити за тебе…
— Просімо в душі. Тепер ні до кого не поколінкуєшся…
— Будемо спати?
— Будемо…
— Ти спиш?
— Ні ще…
— Дай руку… Погладь його…
— Що це?
— Це його ніжка… А це голова… Чуєш, як він обертається?
— Він якийсь норовистий уже відтепер. Тебе не болить?
— Ні. Лиш стискається серце… Так, як би в холодну воду заходила…
— Не бійся.
— Я не боюся… Я боюся за тебе…
— Я не дамся…
— А ми?..
— Вони не можуть зробити лихе з тяжкою жінкою…
— Чи з одною робили… Василинка розродилася, але Юрка забрали.
— Не треба було здаватися! Я не здамся.
— …Я не кажу здаватися… Що це?
— Варта. Не бійся… Певно, міняється варта. Тобі треба відіспатися, ти змучена…
— Треба… Висплюся, як вернуся… Хочу надивитися на нас…
— Не дивися так… Я також не залізний… Але я не можу пустити сльозу на волю…
— Гм… Де та воля?
— У Господніх руках і в твоєму череві.
— Ні, волі нема ніде… Лиш аби не застрілили до того, як вчиню дитину… Й аби не вивезли черевату… Може, лишуся таки коло тебе?
— Ні, ми скоро переберемося. Ти мусиш вернутися. Як не вернешся, донесуть… Маму заберуть.
— Але вони знають, що це твоя дитина. Я мушу її на тебе записати… Хіба життя минеться лише по криївках? Дитина байстрюком буде?
— Нащо ти думаєш так далеко?
— Я не годна не думати… Я не сама собою… У мені б'ється нове життя… Може, будемо спати?
— Не думай лихе. Думай добре… Ми завтра можемо прокинутися в іншій державі…
— Ти спиш?
— Ні.
— В суботу ховали Ореста… Людей було мало… Лиш тих було теменно… Труна була закрита… Казали, що голову знайшли порубану… Я не ходила, най Бог простить…
— То не ми!
— А ти знав?
— Знав… Уже всю Товарницю до колгоспу запротоколили… З потрухами й каліками… За Шулемчучку в колгосп написали заяву, а вона три роки паралізована…