І Юр'яна раптово зів'яла. Дивилася йому в очі. Вона би висповідалася йому, як перед причастям. Але вона лихе про нього думає. Про Довгопола.

— Ти маєш панську голову, Юр'яно, а таке дурне придумала…

Чого він говорить так жалісно? Не в нього забрали, а в неї забрали Уласія! І чого він мовчав, як знав, Ірод проклятий? Може, сам сказав брати, а тепер лице собі робить. Знав! Певно, що знав, але знущається, Ірод-Іскаріот! Вона кров'ю сходить, а він ще нібито жалів, маскаль недобитий! Вона йому чоботи хотіла цілувати. А він коляду за тата наймав… та татовими кістками в гробі кидає від такого сина!

— Ну, чого ти плачеш і мовчиш? Ти по-людськи не могла прийти?

— По-людськи? А я що, прийшла по-свинськи?

— Ти прийшла мене просити за Уласія. Так? За Уласія прийшла? Але я сам не знав, Юр'яно!!!

Тепер уже Довгопол кричав на неї.

— Голова приїхав із Вижниці й сказав мені, годину перед цим сказав. Христом-Богом клянуся, що не знав!

— А якби знали, то й що?

Довгопол мовчав.

А й справді, що? Що це дало би, якби він знав, що Уласія Джуряка три дні тому забрали з підконтрольної йому території без його відома?

— Юр'яно, признайся мені по правді… По правді скажи, Уласій має щось із лісом чи ні?

Але для чого він це питає? Та ж вони все знають! Вони знають, що Уласій, як кажуть у їхньому селі, не має ні дві ні три ні з ким нічого. На макове зерня ні з ким нічого не має! Уласій має діти. Діти — його вороги, бреше старий Остріщак. А інших ворогів не має. Уласій не винен, що в світі таке заколотилося, що й три розумні голови не зроблять порядку. Уласій має цапіну {{ Цапіна (діал.) — інструмент для роботи з деревом. }} й сокиру в руках. Він їх не підніме ні над чиєю головою. Він цюкає дерево. Дерево цюкає! З дерева він живе. Він будує. Дерево його годує. А він дітей годує. А ви, Довгопол, просите признатися. Про що? Ви ж самі всю правду знаєте!

— Юр'яно, ти можеш говорити так, щоби я тебе чув?

— А що говорити? Видно, хтось обмовив Уласія. То й забрали ваші. Хіба чесного чоловіка в наш час тяжко обмовити? Уласій будує все своє життя. Хіба він винен, що тепер будує для колгоспу? А тоті ферми на чиємусь ґаздівстві будуються. Він цюкає підвалини для ферми, а там люди свої ґрунта віддали. То хто буде навидіти чи любити той цокіт?! У ліс усі піти не можуть.

Це я вам кажу по правді. Багато чого не пускає… Але ліс не для нас із Уласієм, як би теменно ми вас не ненавиділи.

Вона чула, що вже не може спинитися. Вона ж у прірву падала — й не вбилася… Що їй більше зроблять тепер, коли її чоловіка відібрали такі довгополи й довгоруки… добре казав Грицько Граб на Василія… Царство йому небесне… Дістали… Дістали і його…

— Юр'яно, а ти не боїшся мені таке казати?

— Боюся… Боюся вас, Довгопол… Але ви хотіли по правді знати. А це правда. Ви також цю правду знаєте, бо знаєте коляду. А як знаєте коляду — то й нашу правду знаєте…

— Я називаюся Леонід, — перебив Юр'яну, але вона не зважила.

— Я вас боюся, бо ви можете й мене від дітей забрати, як Різунів, Поповичів, Шпетків забрали… ви всіх можете забрати. Усю Товарницю, й Розтоки, й Вижницю, й усий світ… Але вам легше від того не стане. Так. Я прийшла просити за Уласія. Так, як уміла, прийшла. Як не вдала вам, то вибачайте. А як можете, то поможіть. Він не винен. На вас люди серця не будуть мати, як будете карати невинних. І так уже серця ніхто не має. Навидіти вас тут ніхто не буде, бо не має за що.

— Скільки тобі років, Юр'яно?

— Тридцять вісім.

— А в скільки ж ти заміж вийшла, що онуку маєш?

— У півп'ятнадцять. Така'сми була, що лицем коневі до хвоста сіла, як їхала до вінчання.

— А тепер панську голову маєш…

— Ой ні… Відколи ви в нас запанили, тут уже ніхто панської голови не має… У швидкім часі тут усі безголові будуть… Час такий — безголовий…

— Юр'яно, я маю стільки ж років, як і ти… Але в цьому світі вже нічого не маю. Так що ти не плач. Іди додому й мовчи. Буде завтра Уласій дома. Даю тобі слово. Але ти і йому мовчи. Оце поговорили з тобою — й забудь, що казала й про що хотіла сказати. І ні з ким ніколи про таке не говори. Ти мудра як Соломон. Чула про Соломона? Чи ти мене не слухаєш?

— Я вас добре чую, Довгопол… А про Соломона Біблію читала.

— Я називаюся Леонід, Юр'яно… Іди, діти чекають. Та й нездорова ти. Йди.

І він майже витрутив її з кабінету.

…УНОЧІ З ЮР'ЯНИ бухнула кров. Бухнули ріки крові. Кров не ставала ані від кровавника, ані падиволосу. Так, що коли вийшов з Вижниці Уласій, Юр'яна заледве впізнала його. Лиш запитала білими губами:

— Уже? По всьому?

— По всьому…

Вона хотіла спати… Боже, як вона хотіла спати. Лиш по перших злогах було так сонно й зовсім нічого не боліло. Вона би заснула — як умерла. Так її морить. Але добре, що вже є Уласій.