Я пригадую тисячу інших речей, переважно хороших, проте я сів за комп’ютер не для того, щоб надіти рожеві окуляри й розливати віск ностальгії. Вибіркова пам’ять – один із головних гріхів старих людей, а в мене нема на це часу. Не всі ті речі були хорошими. Ми жили в селі, а в ті часи сільське життя було важким. Та воно й тепер важке, як я собі думаю.

Мій друг Ел Ноулз втрапив рукою в картоплесортувалку свого батька і позбувся трьох пальців, перш ніж містер Ноулз встиг вимкнути ту громіздку небезпечну штукенцію. Я був там того дня і пам’ятаю, як конвеєри забарвилися в червоний. Пам’ятаю, як кричав Ел.

Мій батько (разом із Террі, своїм відданим, хоч і безпорадним служкою) запустив-таки Ракету Доріг – Господи, як оглушливо й розкішно вона загримотіла, коли він розігнав двигун! – і передав її Двейну Робішоду, свіжопофарбовану, з номером 19, нанесеним на дверцята, для перегонів Спідвей у Касл-Року. У першому ж раунді першого заїзду той придурок перевернувся на ній і розтрощив ущент. На самому ж Двейні не лишилося й подряпини. «Видко, педаль газу заїла», – пояснив він, либлячись своєю ідіотською усмішкою. Тільки в нього вийшло «підаль», а мій батько сказав, що єдиний підаль там за кермом сидів.

– Це навчить тебе не довіряти нічого цінного Робішодам, – зауважила мама, і батько так глибоко запхав руки в кишені, що показалася гумка трусів (либонь, хотів, щоб вони не втекли й не пішли кудись у неналежне місце).

Ленні Макінтош, син листоноші, втратив око, коли нахилився подивитися, чому «бомба з вишнями» [18] , яку він поклав у попатраний ананас, не вибухнула.

Мій брат Конрад втратив голос.

Тож ні – не всі ті речі були хорошими.

У першу неділю, коли преподобний Джейкобз піднявся на кафедру, у церкві зібралося більше людей, ніж за всі ті роки, що там проповідував товстий сивий добродушний містер Латур, читаючи свої доброзичливі, проте малозрозумілі проповіді й пускаючи рясну сльозу в День матері, який він називав Неділею матері (усі ці деталі мені люб’язно надала моя мати багато років по тому, бо сам я містера Латура не пам’ятав узагалі). Замість двадцятьох парафіян там зібралося чи не в чотири рази більше люду, і я пам’ятаю, як розлягалися їхні голоси під час Уславлення Бога: «Славте Господа, Котрий є джерелом всілякого благословіння, славте Його, ви, земні створіння». У мене від цього мороз поза шкірою пробіг. Місіс Джейкобз доволі вправно грала на органі. Її біляве волосся, перехоплене на потилиці простою чорною стрічкою, переливалося багатьма кольорами у світлі, що просочувалося крізь наш єдиний вітраж.

Ми поверталися додому en famille [19] , наші вихідні недільні черевики здіймали хмаринки куряви, і я опинився позаду батьків, тому почув, як мама висловлює своє схвалення. А ще полегшення.

– Він же такий молодий, я думала, він нам прочитає лекцію про громадянські права чи опір призову в армію, чи ще щось таке, – сказала вона. – А натомість він нам провів дуже хороший урок на тему Біблії. Я думаю, люди прийдуть ще. А ти?

– Ненадовго, – відповів їй батько.

– От уже, великий нафтовий барон. Великий цинік. – І мама грайливо стукнула його по руці.

Як виявилося, вони обоє мали рацію. Відвідуваність у нашій церкві не скотилася до рівня часів містера Латура (тобто не більше десятка парафіян узимку, що тулилися в купку одне до одного, аби зігрітися в опалюваній дровами церкві, де гуляли протяги), але поволі знизилася до шістдесяти, потім до п’ятдесяти й нарешті до рівня сорока з гаком, на якому й зависла, немов стрілка барометра в мінливий літній день. Причину цього природного відтоку парафіян ніхто не шукав у проповідях містера Джейкобза, котрі завжди були зрозумілими, приємними і заснованими на Біблії (ніколи нічого тривожного про атомні бомби чи марші свободи). Люди просто собі віддалилися.

– Бог тепер для людей не такий важливий, – пожалілась якось моя мама після особливо сумної кількості парафіян на проповіді. – Настане день, коли вони пошкодують про це.

За ці три роки наші збори методистської молоді теж зазнали помірного відродження. У добу Латура нас у четвергові вечори збиралося заледве більше від десятка, до того ж четверо мали прізвище Мортон: Клер, Енді, Кон і Террі. У добу Латура мене вважали ще замалим, щоб ходити на ці збори, за це Енді часом давав мені щигля по лобі й називав везучим каченям. Якось раз я запитав у Террі, що в них там відбувалося, і він знуджено знизав плечима.

– Ми співали пісні, читали Біблію і обіцяли, що ніколи не питимемо отруйні алкогольні напої й не смалитимемо цигарки. Потім він сказав нам любити наших матерів, і що катлики потрапляють у пекло, тому що обожнюють ідолів, а євреї люблять гроші. А ще казав, щоб ми уявляли, що нас слухає Ісус, коли наші друзі розказують непристойні анекдоти.

Однак за нового режиму відвідуваність зросла до трьох дюжин дітей віком від шести до сімнадцяти, а це, своєю чергою, породило потребу купити більше складаних стільців для церковного підвалу. І річ була не в механічному Ісусі преподобного Джейкобза, що брьохав через Погідне озеро, – захват від нього швидко вивітрився, навіть у мене. Сумніваюся, що до цього якось спричинилися й картинки Святої землі, які він порозвішував на стінах.