– Привіт, – каже Микола і, повернувши голову до офіціанта, додає: – Осічка, Вася.

– Як то?

– А так. Осічка. Наш чоловік. Навару не буде.

– От чорт! – всміхається офіціант. – А я думав, рагуль якийсь. Як і ті… Да-а… Ну, нічо… А ти тоже, – хляпає мене по плечу. – Ти тоже – х-хе! – дайош! Сказав би зразу, я б і… То, може, пару грам?

– Ну, принеси, коли не жалко, – погоджується міліціонер і сідає біля мене. – Та прибери тут.

– Айн момент! – не знати чого тішиться Вася, збираючи порожні пляшки.

– То ви разом працюєте? – підморгую Миколі, коли залишаємося самі.

– З дурнем попрацюєш…

– Та чого. Спосіб не з найгірших.

– Ну да. На хліб заробляємо.

Тим часом Вася пурхає метеликом. Ось він уже наливає з графинчика, ось підсовує салат, ставить свіжу тарілку асорті, потім перехиляє келишок горілки за наше здоров’я і щезає.

Сидимо в порожній напівтемній залі.

– То ти що, дійсно про ті годинники не знав нічого? – питає Микола.

– За кого ти мене маєш? – відказую діловим тоном. – Якби я взявся, усе було б шито-крито. Навіть ти нічого не занюхав би.

Конец ознакомительного фрагмента.