— …Слоняра тут стирчить якийсь зовсім неакуратний, — голос Юріка досягає його свідомості стишеним і далеким. Клинописні сонячні рефлекси на свіжому листі зливаються У блискучий сірий текст. Корват дивується: невже сірий колір може бути таким яскравим? Він згадує давній ранок, коли, пробудившись, він довго милувався, лежачи, райдужною грою сонячного світла на віконному склі, аж доки не зрозумів, що радісні світлові ефекти відбуваються на гострих уламках вибитої кимось уночі кватирки. Великий Уламок скла потім знайшовся коло подушки.

— …Шо такоє шлоябонь? — Дідок Круць продовжує веселити шахістів. — Єто старий шелупонь!

— Про себе кажеш, діду? — плескає старого по плечах Юрік.

Корватові уявляється, що він недостатньо готовий до читання пообідньої лекції в університеті. «Адже, — міркує він, — розмова з Пепсі може затягтися. Потім ще конче треба заскочити у редакцію до Єрульчака. І не встигнеться ж навіть прочитати конспект перед парою». Він витягає зошит та окремі аркуші з перекладом «Ступенів досягнення істини» Чжаня Бодуаня. Текст перед очима пливе, але Корват знаходить потрібний уривок з описом ритуалу «запліднення безсмертного зародка цзе сян тай».

— Та він же просуває коня наперед, — чути з сусідньої лави.

— Нєумєйка.

— Нємажліво…

— На с5! Гепай його. Гепай! Ладьйоююю! Фау!

— Нємажліво…

«Обов'язково треба усамітнитись у знаменні роки, визначені триграмами Кань і Кунь, — читає Яцина ритуальні приписи Чжана. — Поститися сто днів, не вживаючи п'яти регулярних північних приправ та свіжовпійманої риби. Не дозволено бачитись з людьми натовпу, спостерігати за готуванням їжі. Тільки тоді дозволяється почати народження Великої Суміші».

— …Тисни ж, болт ти ржавий!

— Не можу ж. Курка слонярою прикрита… Навпроти Корвата вмощуються на лаві дві студентки.

Одна з них, гарна шатенка, закидує довгу ногу так, що обсервації відкриваються планетарні форми обтягнутого трилоном розкішного стегна.

— Еті глаза напротів, — затягує дядя Саша у передчутті виграшної комбінації. — Шах!

Дія піґулки інтенсивнішає.

Гарчання мантикори змішується з кислотним схлипом мандрівного радіоприймача.

Хвилинний мікс протяглого техно і мінімалістичного хауза.

Швидке зниження тиску дратує вестибулярну систему, яка, у свою чергу, підлаштовує Корватові просторовий ілюзіон. Йому ввижається: він сидить біля студенток, а стегно шатенки — на відстані витягнутої руки. Його ледве не поборює спокуса доторкнутись до сірого трилону. Стрьомним гусарським нападом вітер знищує фата моргану близькості, але геометрія скверу залишається порушеною. Пряма перспектива атракційно переплутана із зворотною, вікна далеких будинків насуваються на нього, просотуючись крізь дерева, лави, шахістів. Стара жінка, нахилена у пошуках їстівного над двоногою урною-перевертнем, несподівано збільшується, вивищується над ліхтарями.

Смітникова Кібела. Велика Матір бомжів.

— Цзе сян тай! — вголос проказує Корват.

Праматір Помийниць підозріло оглядає його.

Повз неї пробігає кумедними Гномами двійко станисла-вівських художників. Попереду дріботить зменшений зворотною перспективою старий Стасьо Литвин. В руці він жмакає кумедну куцу торбу, подібну до бідойного тлумака сковородинських часів. За ним котиться коротенький гладкий халтурник Папертюк. Товстунець тягне старезну, погризену шашелем дубову дошку, певно здерту з антикварної шафи. Тягне швидко, ніби тікає.

«Помідорові присмерки постійно переслідували позацехового партача Павла Папердюка», — атенололове запаморочення витягає з пам'яті кумедну філологічну вправу з текстом, де всі придумані слова мають починатись літерою «п».

Корват стиха сміється. Праматір Помийниць злякано відстрибує від недовибраної урни.

Дерева стають розмитими, нечіткими. За дірчастим, пропаленим бузковим полум'ям, вісоновим муром тополь Корват бачить цзе сян тай Станиславова. Безсмертний зародок міста-воїна кількох імперій, цегляного вартового сарматських шляхів, самітника і постувальника знаменних Років, оборонця всіх зайд на сіро-жовті ґрунти Королівства Галіції та Лодомерії.

Зародок синьо-червоний, пульсуючий — нутрощі зака-трупленої Корбуцьким мантикори. Корватові здається, що він ковтає збудливий, сирий, сороміцький запах свіжого м'яса. Шахісти сміються і лаються пунктирними звуками. Піщевая молнія підкочується до горла.

Корват закривається від видіння конспектом.

«Якщо воїн хоче віддати борг, — читає він слова китайського містика, — за все добро, йому зроблене, і в нього немає можливості зробити цього щодо конкретної людини, котра колись допомогла йому, він може вкласти свою вдячність в дух. Цього може бути небагато, але завжди досить».