Так дивно, що я про це іще думаю, про лоскіт... про серцебиття... мені б писати заповіт, а я хочу патрати себе, як недорізану курку, по живому, незагоєному. Прагну душевної трепанації, нібито мені все іще мало фізичного, а не теоретичного болю.

А що при спогляданні зафіксованого чорним по білому свого довгого і гострошпилевого життя я знемагаю від страху, то в цьому, мабуть, немає нічого незрозумілого: іноді страх спогадів сильніший від повсякденних страхів. Людина — істота настільки дивна, наскільки незрозуміла. Інакше, навіщо б їй постійно вертатися в минуле — хай навіть лише безформними думками? Тим паче, минуле — не таке вже й бездоганне і позитивне, іноді — далеко не миротворче, а нерідко — писане фарбами крові і сліз? Мабуть, простіше було б виставити захисний щит добровільноїамнезіїі вчитися шукати втіху в теперішньому. Та жіноча натура влаштована так, як влаштовано ненавмисного вбивцю: спокуса вернутися на місце злочину переважає застережливі окрики «Небезпечно!!!»

Легко сказати — «виставити щит»... та іще й для пам'яті. Якже його виставляти перед нефіксованою прірвою всього того, чого не помацаєш, не відсунеш? Мабуть, іще ніхто у світі не позбавлявся пам'яті свідомо, добровільно, а якщо й позбавлявся-то лише внаслідок катастроф. Душевну драму в повсякденному житті, на жаль, не вважають справжньою катастрофою. Хіба, лише учені.

Так що із захисним щитом амнезії не вийде. Тому й доведеться здатися на милість Божу, порпаючись у минулому потьмянілого щоденника, як гуска в поросі, і шукати там опертя. А може, тільки туманити себе втішною думкою, що там, у минулому, — весело, немов у дитячому калейдоскопі.

Моє ж теперішнє вкрито суцільно чорним саваном... Гм... саванів чорних начебто й не існує. Але в мене все стрімголов.

...І я знову наосліп довго розгладжую темно-зелену поверхню безцінного тепер талмуду, ніби готую і його до видозміненого сприйняття тих таємниць, які він вислуховував і нотував багато-багато років поспіль, замінивши мені духівника, і подругу, і слідчого.

Та перед тим, як відкрити першу сторінку постарілого разом зі мною «Жіночого літопису», ловлю себе на думці, що для полегкості повинна внести якісь підготовчі ремарки чи зробити відповідну самоанестезію. Навіть після всіх випробувань, що випали на моє не таке вже й коротке життя, психіка й тепер відмовляється сприймати спокійно те, що колись відбувалося зі мною, стимулювало до життя, а тепер, врешті, вивело на його фінішну пряму.

Для сміливості капаю тридцять крапель корвалолу на грудку цукру, запиваю водою і заплющую очі. Відганяю будь-яку думку. Просто слухаю себе. Здається, мене живої нема. Є обтягнуте посірілою шкірою тіло і більш нічого.

Повільно розгладжую чоло, уста, шию, ніби намагаюся відчути в них повне оніміння. Проте це не допомагає. Я таки чую в собі серце. І потрібно будь-що заглушити його. Інакше не вдасться розкласти на полиці дотеперішнє життя. А я іще двобою з життям не виграла. Лише відчула холодний подув невдалого загравання зі смертю і безнадійну тугу після цього...

Самоанестезія зараз мені потрібна більше, ніж усі морфії разом узяті. Мабуть, уперше я хочу зануритися в себе, дістатися самого дна — і подивитися звідти ясними, чесними очима на теперішнє, таке невизначене, розпанахане і зболіле, як моя грудна клітка.

В дурних і розумних перипетіях минулих років мені ще донедавна здавалося, що всі кредити, запаси і недоторканні запаси болю давно вичерпані.

Та ба... Страждання невичерпні, поки в людині жевріє життя.

У хвилини розпачу дедалі частіше думаю, що життя і страждання - приховані синоніми, врослі одне в одне, як сіамські близнюки.

Але надходить хвиля чи дрібка радості — і за подібну думку гнівно, а то й з роздратованою люттю шельмую себе, як найбільшу світову негідницю і симулянтку.

Проте життя влаштовано так, що лють минає, як тільки трапляється найменша нагода. Боже праведний... як мало треба, щоб агресія люті перетворилася на сльози. Бо в черговий раз нагло — без попереджень — сельовим потоком накочується біль: і я стаю невиправдано плаксивою песимісткою.

Таки так: життя і страждання — сіамські діти. І жоден найвправніший хірург не роз'єднає їх, не порушивши тієї гармонійної системи, яку заклала в них сама природа.

Хм... ну й придумала: гармонійна система сіамського каліцтва...

Досить часто мені здається, що, коли б можна брати участь в якихось надшокових іграх чи шоу — я, мабуть, щоразу здобувала би перемогу; і золоті медалі сипались би на мене, як травневий дощ. Я, звичайно, виборола би безумовну першість в умінні самокатуватися, в умінні нав'язати муку насамперед тому, до кого по-сіамськи прив'язана моя душа. Навіщо той Рахметов випробовував свою волю на цвяхах? Зазирнув був би на чай до мене — я б його навчила більш витонченими методами загартовувати себе.

А ось і результат власного загартування: повільне чекання повільного вмирання. Корона і крона життя — чекання смерті. Ну, так, так, розумію, що життя будь-якої іншої людини закінчується однією і тією ж короною. Одначе, напевно, набереться небагато самогубців, які б так методично, публічно, так цілеспрямовано — при повній адекватності — знищували себе без видимої, та навіть і невидимої, причини, як це роблю я.

Хоча, хтозна, хтозна. Може, насправді все це не так, і думаю я зовсім по-іншому? Може, це лише тепер здається, що я думаю так. Бо саме цієї хвилини — я не думаю зовсім. Отак утуплююся очима в підлогу чи стелю — і дивлюся доти, поки чорна мурашва не застеле очі. А тоді кліпну кілька разів — і фонтан різнокольорових іскор зітне, як бритвою, всю оту ахінею.