— Ох, Арсене, Арсене… — пробурмотів він. — Завдав клопоту всій родині. Таке лихо накоїв.

Я зрозумів, що він має на увазі не мене, і нашорошив вуха.

— Така заможна родина була… — вів далі дід. _ Усе село за неї Богу молилося. Макар на кожне свято селянам по карбованцю давав! Дід мій розповідав, що все на Макарові трималося — господар він був добрий. А син у нього — непутящий. Баламут. Усе рвався кудись. Кажуть, до Африки хотів дістатися. Чи до Америки. Курей у багатих крав — бідним роздавав, як малим був. Опудала біля брам ставив, щоб дівчат лякати. Мандрував багато — не сиділося йому на місці… Баламут!

— Ух ти! — вигукнув я. — А ви все це пам'ятаєте?

— Я нічого не пам'ятаю. Мене тоді на світі не було. Люди казали. І досі кажуть, що це він батька звів у могилу. І гроші поцупив! А я більше нічого не знаю! — суворо відказав дід.

— Навіщо ж ви говорите про те, чого не знаєте? — не втримався я. Бо мене вже не на жарт почали діставати ці балачки.

— Люди все знають. З вуст до вуст передають.

— Ну, це ми ще побачимо, що вони там знають, — насупився я і попрощався з дідом Микитою.

Не встиг ступити і двох кроків, як почув услід:

— Гляди, будеш гуляти — до лісу не заходь!

Зоряна Петрівна підтвердила це голосним меканням.

Я помахав рукою і рушив далі.

І майже одразу зупинився. Помітив, що з-за паркану за мною спостерігає парочка цікавих очей… Це був хлопець трохи старший за мене. Замість привітання він просто свиснув і поманив мене рукою так, ніби ми давно були знайомі.

Я підійшов.

— Ти — Арсен? — запитав він.

Я кивнув:

— Так, а що?

— Та от, Арсене, — немов продовжуючи розмову, сказав хлопець. — Айрес уже сказала, що сюди приїхав якийсь новенький. Отже, ти з Іванюків, виявляється?

Тон у нього був не надто привітний.

— Ну і що з того? — огризнувся я.

— А те, що це небезпечно.

— Чому ж?

— Тому що Іванюків тут не люблять! Мій дідусь казав…

Я аж присвиснув! Знову те саме: «дідусь казав»…

Що за дивні люди? Живуть чутками про те, що хтось-комусь-колись-щось казав.

— Цікаво, через що це Іванюків не люблять? — увірвав я хлопця.

— Через Білу Даму… — прошепотів той. — Вона тут ночами шастає по вулицях, народ лякає…

— Яку ще Білу Даму? Що ти верзеш?

— Ще дізнаєшся! — зловісним голосом сказав хлопець і зістрибнув з паркану.

— Стій! — гукнув я. — Поясни!

— Дідько пояснить! — крикнув він, ідучи до своєї хати.

А вже з порогу додав:

— До лісу краще не ходи!

І зник за дверима.

Невже всі мешканці домовилися з мене глузувати?

…Коли дістався річки, вже знав чи не півсела! Хтось гукав до мене крізь паркан, хтось обганяв на велосипеді, хтось ішов назустріч. Усі зупинялися, віталися, розпитували і попереджали, щоб я не заходив у ліс.

Теревенили про мою подібність до давно померлого Арсена. І про його дружину-відьму, яка перетворилася на привид Білої Дами…

Голова мені вже йшла обертом. Я дійшов до берега річки і сів на пісок. Вирішив підбити підсумки.

Отже, як виявляється, в селі добре знають історію про Арсена, пам’ятають Макара і досі вважають, що дружина його сина, на честь якої назвали мою зведену сестру, була відьмою.

Я сидів на березі річки і вдивлявся в ліс, що щільною стіною вставав за бродом.

Десь тут уночі спалахували вогники.

Мені стало незатишно.

Ліс і річка здалися ворожими. До того ж довкола стояла мертва тиша. І таке враження, ніби за тобою стежать.

Щойно я про це подумав, як позаду щось зашелестіло. Я повернув голову. По піску до мене тихо йшла Айрес. Вона була в тих же подертих джинсах, кросівках і в тільняшці. Тільки розпущене волосся тепер лежало на плечах, мов полотно.

Я зрадів.

Айрес сіла біля мене.

— Ну, як ти? — запитала вона.

— Добре, — відповів я. — Тільки трохи дивні у вас тут люди.

— Чому дивні? — здивувалася вона. — Звичайні.

Я подумав, що нарешті маю добру нагоду почути хоч щось більш-менш зрозуміле, і сказав:

— Може, і звичайні, але надто цікаві. По-перше, дивляться на мене так, ніби я з неба впав. По-друге, попереджають, щоб не ходив до лісу. А по-третє, розповідають якісь нісенітниці про Білу Даму. Можеш мені щось пояснити?