— Це Мишко, — помітивши моє здивування, пояснила Нійолє. — Африканець!

Я вже нічому не дивувався. Африканець — то африканець…

Отже, дівчинка і хлопчик допомагали розвішувати білизну. Інша парочка — білявий хлопчина і дівчинка — поливала город із довгого зеленого шланга, вириваючи його одне в одного з рук і створюючи довкола себе фонтан бризок. Причому ця дівчинка була точною копією тієї, що розвішувала білизну.

— Ага, — помітивши мій здивований погляд, підтвердила Нійолє, киваючи на обох дівчаток. — Ліза і Віка — близнючки. А той хлопець — Стасик. Ще є два старших брати — Артур і Євген. Артур тепер служить у війську. А Євген працює на комбайні. У нього вже своя родина.

Я кивнув. Але мій погляд був прикутий до іншого кінця двору. Туди, де був гараж. Там стояв мопед Айрес. Отже, вона теж була вдома.

Щойно я про це подумав, як побачив її. Дівчина сиділа під колесом свого «дирчика» і щось там прикручувала гайковим ключем. Обличчя її було замурзане мастилом, на руках — рукавиці, волосся підібране під бандану.

Класна дівчина! Уявив у такій ситуації нашу відмінницю Олю Курочкіну і голосно засміявся. Усі, ХТО був у дворі, водночас повернули голови.

— До нас гості! — радісно мовила жінка, витираючи вологі руки об фартух. — Проходьте, проходьте! Нійолє ми знаємо, а ти хто ж такий? — звернулася вона до мене.

— Це мій старший брат! — з гордістю заторохкотіла Нійолє. — Він приїхав з Парижа — там він служив мушкетером, а сюди приїхав, щоб купити маєток у Барбідонії!

— Ну, якщо з Парижа, нехай заходить! — весело промовила жінка. — У нас хоч і не Париж, але теж непогано. Мене звуть Софія Михайлівна. А це…

Вона не встигла договорити, як дітлахи почали наввипередки вигукувати свої імена:

— Мишко!

— Ліза…

— Стас!

— Віка!

— Я — Арсен. Онук Іванюків. І я зовсім не з Парижа, — сказав я, суворо глянувши на вигадницю. — Я з Києва. Приніс вам вареники і мед від бабусі.

Краєм ока помітив, що Айрес витирає руки і знімає з голови бандану. Отже, зараз і вона підійде до решти.

А дітлахи вже оточили мене і вели за стіл у садок. Я навіть не помітив, як за мить він виявився накритим.

— Ох, і Лідуся! — хитала головою Софія Михайлівна. — Завжди щось смачне передає! А ми назбираємо для неї малини! Так, діти? І допоможемо город скопати.

— Ми, взагалі-то, не бідуємо… — додала Айрес, сідаючи верхи на стілець.

— Це просто гостинець! — сказав я.

— Тоді поїж з нами.

Їсти я не хотів. Поки діти наминали вареники й мед, знайомився з обстановкою і мешканцями цього різнобарвного БРТ.

Дізнався таке.

Тато цієї великої родини, Яків Степанович, працює директором школи. Тепер, поки канікули, він займається облаштуванням у місцевому клубі невеличкого музею історії села.

— Він цим з юності захоплюється, — сказала Софія Михайлівна. — Вже назбирав цілий архів — і все на горищі пилом припадає. А там і старовинний одяг, і знаряддя праці, і документи. Ходив по всіх хатах, збирав різну старовину. Зараз люди такого не зберігають. Усі ремонти роблять, а старе викидають. Щоб усе було по-міському…

Мені аж у носі засвербіло, як у хорта, що нанюхав у норі лисицю!

— А від нашої родини там щось є? — з хвилюванням запитав я.

— Може, і є. Але я точно не знаю, — сказала Софія Михайлівна. — Він до всіх заходив. І всі щось давали.

— А можна мені подивитися? — обережно запитав я.

Софія Михайлівна з сумнівом похитала головою:

— Він туди нікого не допускає! Ось буде музей — тоді й подивишся.

Я кивнув. А про себе подумав, що на той архів варто поглянути. Можливо, в цьому допоможе Айрес? Треба з нею поговорити…

Коли я зазбирався додому, Айрес пішла мене проводити. А мала Нійолє лишилася гратися на подвір'ї з сестрами-близнючками.

Ми вийшли за хвіртку веселого подвір'я і пішли найдовшою дорогою вздовж ріки.

— Гарний у вас будинок! — ніяковіючи, сказав я, щоб не мовчати.

— Так, гарний, — підтвердила Айрес і додала: — І батьки у нас гарні.

— А ви як їх називаєте? — поцікавився я.

— «Татом» і «мамою». Ми ж у них від самого дитинства. Просто вони не приховують від нас правди. Але це не зменшує нашої поваги. Навпаки…

Ми трохи пройшлися мовчки. Потім я нарешті наважився спитати про архів.

— А ти часом не знаєш, чи є на тому горищі щось від нашої родини? Якісь речі чи папери? — запитав я.

— Можуть бути, — впевнено сказала Айрес. — Там купа всього. Все горище заставлене експонатами.

— А як би мені побачити ті експонати? — обережно запитав я.

— Не знаю… Тато туди нікого не пускає. Боїться, що все переплутається. Але якщо ти хочеш, я могла б тебе провести. Однак не тепер, а коли всі наші підуть до клубу чи ще кудись.