Я усміхнулася.

— Так що мені робити?

— Нічо. Жити собі так дальше.

— Як то, без заняття?

— Ну, займайтесь тим, до чого у вас найбільше спосібностей!

— Це було би й мені до вподоби, — відповіла я ще завсігди усміхнене, — однак із чого жити?

— Ах! — сказав він, немило вражений, і зморщив брови. — Знов оця погана річ! — А. відтак додав, усміхаючись гірко: — Це найголовніша причина, що виробляє тепер більше слуг, як людей, що затирає чимраз більше гордість і оригінальність і творить плебейськість!

Гарно, прегарно живеться, відколи він тут. Від його віє іншим духом, свобідним, повним охоти до життя, віри в кращу будучність; я сказала би: і б'є сонцем.

Не знаю, але коли прислухуюся йому, то мені здається, що те, що він говорить, я десь уже раз чула або знала сама з себе. Мені майже все знайоме, що він говорить, так мовби він був мною, лише досконалішим, з більшим довір'ям до власних сил і з більшою погордою до рабства і немочі.

Не боюся його більше. Противно, маю навіть до нього сліпе довір'я, хоч супроти його я не така смілива, як супроти Орядина. Оповідаю йому не раз стільки, просто думаю вголос перед ним. А він слухає, слухає. майже задумається або задивиться кудись далеко вперед себе, і тоді люблю на його дивитися, тоді його очі такі сіяючі, я сказала би щасливі. Чи він знає, що вони в його так сіяють? В його товаристві я спокійна і певна, зовсім так, мовби мала пересвідчення, що мені не станеться ані чого болючого, ані мене не обидить ніхто. Я і слухаю його, коли він мені що радить, і послух той не має для мене нічого понижаючого. Він належить до тих людей, що ані своїх гадок не накидують нікому, ані не обманюють ніколи. Я помилялася, коли думала спершу, що в його нема національного почуття; противно, він чується хорватом «душею і тілом», але зате його вражає майже немило моя ненависть до поляків.

— Не лиш я одна ненавиджу їх, — відповіла я йому, — ми всі українці не можемо їх любити такою любов'ю, як, напр., прочих слов'ян, вони наші найтяжчі вороги.

— Я розумію, що любити не можете їх, — відповів він, — але мені здається, що така сліпа ненависть — то звичайно доказ інтелектуальної немочі. Коли б українці стали завтра сильні, то вони зараз перестали би ненавидіти поляків. Не так?

— Може, й так! — відповіла я. — Але поки що відчуваю для них більше ненависті, як поважання. Вони понижають нас, а цього годі відчувати!

— То не давайтеся понижати! Це залежить прецінь цілком від вас. Доведіть їх працею до того, щоб вони вас яко своїх ворогів поважали, бо інакше: «Wer sich zum Wurme krummt, darf nicht klagen, dab er zertreten wird» [89] — як каже десь Кант цілком справедливо.

— То правда, — відповіла я, — але ота правда болить мене.

Ясними погідними днями ходимо на прогульку далеко поза місто: пані Марко, Оксана, я і він. На моє жадання оповідає він про море і його красу, а за те я мушу йому оповідати, коли йдемо, вдвійці, про своє минуле життя. Одного ясного, дуже гарного дня перед вечором вертали ми знов удвійці, трохи віддалені від пані Марко і Оксани, і я оповідала йому на його жадання знов щось із моєї «минувшини». Врешті сказала, усміхаючись:

— Вже не знаю, що оповідати!

— Так ви оповіли мені вже все? — спитав і вп'ялив свої великі очі повно на мене.

— Все.

— Все? — спитав ще раз з чудним притиском. Перед моєю душею станув нараз Орядин, і я, бог знає чому, спаленіла. Не підводячи до його очей, відповіла непевним голосом: «Все, про що можна говорити». А він не питав більше; затявся і мовчав. Трохи згодом прилучився до Оксани і пішов з нею скорим кроком вперед, полишаючи мене і пані Марко далеко за собою. В хаті і при світлі видався мені таким, як в перших днях свого приїзду. Повздержливий, недовірчивий, холодний і уникав мого погляду.

До сьогоднішньої днини не знаю, з якої причини змінився, але знаю, що моє серце дрижало, мов поранене, того вечора, і що відходячи до своєї кімнати на спочинок, не могла я йому, як звичайно, подати руки, і уста мої вимовляли майже насилу і ледве чутно слово «добраніч!». Він стояв на веранді, прислухаючись приказам пані Марко старому огородникові, і при моїм голосі прокинувсь, мов сполоханий.

— Добраніч! — відповів скоро, і в тім його голосі причулося мені виразно душевне зворушення і якась ураза.

«Що йому? Що йому?» — питала я себе раз по раз, і жаль і гордість стискали моє серце і проганяли сон з очей.

А поранок сього ж дня який же був гарний, ясний! Який перетканий світлом і заповідаючий препишну красу! Так, рано був веселий, помагав мені стинати рожі, казав, хоч, розуміється, лише жартом, що я цвіт лотосу, а тепер. Ні, ні, для мене не світить сонце, я вже переконалася об тім сотню разів.

Другого і третього дня був знов такий самий, а я стала така, як він мене настроїв, — і між нас немов щось уступило.

Четвертого дня занедужала пані Марко і була дуже роздразнена. Сварила на кухарку, котрої не була би від себе віддалила за ніяку ціну в світі, що зле варить; на старого огородника, що стежки в саду занедбані; на сина, що попсував її робітників і що сидить вічно в чужині, а вона опущена на ласку і неласку наймитів; а на мене гнівалася найбільше. Відказувала, що в мене нема серця, а для її особи то ані крихти. Що я на її жадання байдужна і неуважна; що хоч як їй жаль, але буде мусити обглянутися за другою товаришкою. Що в мене нема для неї часу, а на умі все лиш «літератство» і свої цілі, «бог знає які високі цілі». Що пхаю її насилу в постіль, щоби мала для себе більше часу; що вона переконалася вже про щирість товаришок і була би щаслива, якби бог забрав уже раз її зі світу, і вона не заважала нікому, і т. п.