Приступивши до вікна, вп'ялила знов кудись свій погляд. Вона думала про смерть цієї женщини, про те, що потім сталося, і про Марка. І тут кепкувала собі доля з неї. Звела їх разом, щоб пізналися, а відтак розвела — чи не навіки? Він не пише до неї, мабуть, забув її, і вона не має про нього нічого. В глибині її серця спочивав його образ, мов свята пам'ятка, котру береться лиш раз в рік у руки. Так, він остався для неї чимсь, що піддержувало довір'я до людей, якоюсь оживляючою споминкою, її життя таке одностайне й безбарвне, що лиш ті у його матері прожиті роки є в її житті красні, особливо ті з ним прожиті шість неділь. Бо яке ж воно взагалі? Коли б вона хотіла писати історію свого життя, то яка ж була би то сумна й одностайна повість! Її життя — то лише те, що вона перечула! Чи це може бути інтересне? Або то, що вона стільки тужила, або стільки передумала! То не належить до офіціальної історії жінки і не мало би жодної вартості. Під «історією жінки» для «широкої публіки» розуміється щось зовсім інше.

Однак вона була собі сама винна, що в неї не було такої історії. Вона ворохобилася, не хотіла в ожиданні буденного щастя отупіти, бажала осягати щось більше, як звичайні цілі, і попала в якісь конфлікти. Чи видобудеться з них і побідить те, що старається неустанно мутити спокій її душі і гамувати її в її намірах? За все те, т. є., що не ступає дорогою буденщини, покутує вона. Вона покутує радо, з якимсь вдоволенням, з гордістю. Нестерпиме було лиш те, що вона чулася з всім тим самотня, і що то почуття самотності гризло її, куди б і не повернулася. Щоправда, тому було винно почасти і її становище в суспільності, воно паралізувало її вартість.

Не раз уявляла собі, що розмовляє з людьми, котрих знала лише з опису і про котрих чувала, що відзначалися або поважною умовою працею, або якими-небудь іншими спосібностями. Іншим разом знов переживала в уяві сцени, в котрих відогравала якусь роль, що в ній терпіла несказанно. Думала так живо, відчувала так сильно, що аж плакала. Чому чулася вона такою самотньою? Чому боялася зрадити щось з своїх думок і почувань?

Але ні! Вона не боїться. Вона вискаже все пером і аж тоді стане їй легше, але чи її народ дасть їй право промовляти до його, чи вона спосібна до того?.

Надворі лютилася завірюха так, що заслонювала всякни вид.

Вітер бив снігом о шиби, розносив його цілими масами, вив за углом хати і в комині.

Ах, коли б вона уміла музику, напр., вміла грати на фортеп'яні, або коли б хоч мала фортеп'яно у себе. Вона викликувала би поодинокі тони і вслухувалася би в них. Вона прислухувалася би їм ще й тоді, коли б вони, розплинувшись уже в завмираючий звук, існували б лиш в пам'яті. Тоді не була би її душа така самотня.

За нічим їй не жаль, лиш за тим, що її не вчили музики. О, яка сила чуття пішла би в неї в тони! Ні, вся її сила виллялася б в них, і вона чулася б щасливою, її гру назвали б, може, пориваючою, а тим часом її думки пригноблювали мов недуга!

Якби тепер Орядин прийшов, саме тепер в ту завірюху, як би вона радувалась!

Впрочім, це не була правда, що він жениться з тою «з плечима». Вона не бачила їх більше разом, а одна з її знайомих оповідала їй, що він кепкує собі «з тої» і що вона йому цілком байдужа. Перед кимсь там мав навіть сказати, що старий мусить розум своєї доньки добре маєтком наштукувати [139] , бо вона своїми «приватними чеснотами» не прив'яже нікого, і що в неї виплекані лиш панські примхи. Може бути, розповідала, що то вона залюбилася в нім, але він в ній ледве. Впрочім, що йому шкодить бувати в такім елегантнім домі? Вона не вірить, щоб він з нею женився; він займе нині-завтра независиме становище і поведе до шлюбу яку доньку своєї нації.

Отже, її комбінації були фальшиві, і вона засуджувала його несправедливо; вона може з ним знов говорити. Вона й не бажає від його чого іншого, він їй байдужий. Нехай любить, кого хоче, нехай ним другі кермують, але прийти до неї і побалакати з нею може він. Чому вона має проводити життя так безкровно?

Її обгорнула майже нетерпелива туга за ним.

«Коби прийшов, коби прийшов!» — така думка вчепилася її і дзвеніла в її душі.

Читати або писати вона нині не може. Все те не вдоволяло би її нині; таке заняття заспокійне, заслабе; вона відчуває нараз всю мертвоту такого заняття, його безпомічність і неміч супроти такого настрою, в якім находилася саме нині. Вона надто занепокоєна; її душа перенята якимсь передчуттям, і вона просто мучиться.

Немов утомлена, опускається в кінці на фотель, опирає голову недбало о його поруччя і слухає. Раз як лютує метіль, раз як тикає годинник, а знов як недалеко її ніг віддихає спляча Діана. Приглядається напівзамкненими очима цвітам і їх листю; силується підхопити, як ростуть. То знов думає над бог зна чим.

В сінях створилися голосно двері і почулися скорі кроки. Вона прокидається немов зелектризована, її серце зворушується болісним передчуттям і стукає несамовито. З затаєним віддихом розбирає вона той хід; ні, тепер вже впізнає його з певністю. Піднявшись блискавицею, йде до дверей і отвирає їх.

— Орядин!

— Це я!

— Ах, я знала, що це ви!

Вона цілком зворушена. Вона хотіла би, щоб він відразу скинув бурнус [140] , отряс його з снігу, щоб усів і говорив. Утихомирює Діану, що збудилася і гаркотить, стріпує йому з шапки сніг і вдихує радо свіжий воздух, що він його вніс з собою в кімнату. Вона говорить і сміється. Говорить раз по раз, що вона знала, що він прибуде. Опісля просить усісти.

Тут! Або ні, тут, може: тут вигідніше, ліпше. Або там на кріслі, в котрім саме тепер вона сиділа. Там паде на ноги світло полум'я з коминка, в котрім горить огонь.