Копил повернувся вже глибоко вночі.

– Ну, що тобі вдалося дізнатися?

За час відсутності слуги Олізар не заплющив очей. Було видно, як сильно він стомився від очікування найменшої звістки.

– Дізнався, хазяїне, вивідав усе, що тільки можна було вивідати!

– Ну що?..

– Кепські справи.

– Тобто?!

– Дружину там, у Рогатині, молодий князь Іван Михайлович має.

– Що-о-о?!

– А що чуєте: справжню законну дружину! У неї, до того ж, ще й немовля від князя народилося. Хлопчик…

– Ти що верзеш, мерзотнику! Коли ж він устиг?..

Розгніваний Олізар схопив слугу за комір сорочки й притягнув до себе, але Прохор напівпридушеним голосом просипів:

– Говорю, як на сповіді!.. Та й навіщо мені брехати?! Що я, зовсім з глузду з’їхав, щоб на самого князя Вишневецького наклеп зводити?..

Насилу опанувавши себе, Семен відпустив вірного слугу, впав на лаву й простогнав:

– І звідки, скажи мені, ці баби проклятущі беруться?! Вічно підлізуть під найзавидніших наречених, усі плани поплутають…

Слуга розсудливо промовчав, чекаючи, коли хазяїн заговорить знову. І той спитав:

– А чого ж його власна мати про таке ні сном, ні духом?..

– Минулої осені татарва клята князя підстрелила, його довезли куди найближче – просто в Рогатин тобто. Там його місцева знахарка лікувала… А слуги побоялися матері-княгині розповісти про таку справу: відомо, що стара норов крутий має!

– Ну, а згодом?

– А потім уже сам князь заборонив їм патякати про все це: адже доки він у Рогатині відлежувався та від важкої рани одужував, то закохався, а потім уже й оженився.

– А ти як же довідався про всю цю справу?

– Та як, як!..

Копил на секунду потупився, після чого заявив з несподіваною рішучістю:

– Та дуже просто: підгледів і підслухав – чого вже там!..

– А тебе самого ніхто не помітив, доки ти підглядав та підслуховував?

– Мене?! А хто на слуг увагу звертає, нас же навіть за людей не вважають…

Прохор подивився на хазяїна з докором: мовляв, не кривдьте вірну, всім серцем віддану людину настільки нікчемними підозрами…

– Ну, добре, добре! То що ж ти підгледів?

– А те, як молодий князь Вишневецький, відіспавшись із дороги, спершу листа якогось написав, потім гукнув свою людину, вручив те послання й наказав суворим тоном: «Мчи у Рогатин, віддай це моїй обожнюваній Олександруньці. На словах же передаси: нехай замість мене синочка нашого, дитятко моє любе, поцілує. І нехай незабаром чекає на моє повернення. Я у матері день або два побуду, не більше – сил бракує довше розлуку з коханою дружинонькою винести! Але все ж таки треба деякі справи вдома залагодити. Тим паче, що по весні хочу молоду дружину з дитятком з Рогатина сюди перевезти». Сказав усе це – і пішов геть. А слуга той миттю в дорогу збиратися почав. Ну, а я сюди, до вашої милості…

– Та-а-ак, погані справи, зовсім погані… – Олізар лише потилицю почухав, досадуючи на зовсім непередбачену перешкоду.

– Куди вже гірше, – обережно підтакнув Копил.

– Так ти б краще порадив, як із цією справою бути, а не гугнявив отут мені!.. – миттю напустився Семен на слугу.

– Отже, коли у князя дружина молода в Рогатині…

– Та ще й синок у них, не забувай!…

– Тобто, ви б хотіли, щоб вони зникли звідти?

– Зникли?!

Хазяїн і слуга уп’ялися один одному в очі й досить довго мовчали. Першим не витримав Прохор:

– Щоб вони зникли, це влаштувати можна було б, якби…

– Якби та якби! – розлютився Олізар. – Якщо мені потрібно, то й нехай зникнуть вони обоє, щоб навіть сліду їхнього на цьому світі не залишилось!..

– Часу надто мало, – поскаржився Копил. – Князь сказав гінцеві своєму, що всього лише днів на два у Вишнівці затримається, не більше…

– От і поміркуй, як би влаштувати так, щоб ці двоє з Рогатина за два дні зникли!

– Воно б і нічого… можна й за день упоратися. Можна б навіть і скоріше, та от тільки…

– Що?..

– Стривайте, ваша милосте, стривайте, дайте поміркувати…

Хвилин десять Копил мовчав, завмерши посередині кімнати й обхопивши потилицю долонями. Коли ж Олізар почав виявляти ознаки нетерпіння, поставив найменш очікуване запитання:

– А що, якби на вільне місто Рогатин зненацька кримчаки напали?..

– Ну, напали б, і?..

– І з-поміж інших убили б або забрали в полон цю саму новоявлену княгиню – а?!

– Та-а-ак!..

Крекчучи, Семен дрібненькими кроками наблизився до слуги й, зазираючи йому просто в очі, зашепотів: