Володар витягнув ключ. Прокрутив в отворі; пустився механізм, напружено заскреготіли ланцюги, підтягаючи до челюстів печі сітку з розкладеними по вічках чорними яйцями вогнянки.

– Що ти їй накажеш?

Розвіяр мружився від спеки. Здавалося, палають брови.

– Іти слідом за мною. Убивати звіруїнів.

– Неправильно. Убивати звіруїнів і до, і після твоєї смерті – про той випадок, якщо тебе застрелять. Кого ти візьмеш із собою?

Розвіяр назвав імена. Володар вигукнув їх, повторили вартівники біля дверей, почувся тупіт ніг – наказ поспішали донести до казарм.

– Звели їм прикривати тебе щитами, – сказав володар. – Я не хочу, щоб тебе убили, гекса, це буде велика прикрість для всіх нас… Ти готовий узяти цю владу?

– Так, володарю.

– Бий!

Сітка з яйцями погойдувалася не близько, але й не далеко. Розвіяр на півкроку наблизився до печі, узяв багор напоготів, наче спис, і точно, як на навчаннях, ударив багром у відкриту пащеку печі, і розлупив шкаралупу яйця, що лежало скраю.

Нараз відскочив – так війнуло жаром. Навіть володар поступився; скинувши рештки шкаралупи вниз, на попіл, личинка вогнянки вирвалася з бурхливої пащі вогнища і, розсипаючи іскри, усілась перед піччю на камінну підлогу. У гарячій кімнаті опинились лицем до лиця володар, молодий вартівник і потворна личинка вогнянки, слухняна «маленькому гекса».

Розвіяр декілька хвиль мовчав, не зважуючись заговорити.

– Що?

– Можна спитати… володарю?

– Тільки швидко.

– Чому…

Він хотів спитати, чим заслужив таку довіру. Зараз він може наказати личинці убити володаря й варту, а потім розбити решту яєць і сам стати володарем – не тільки замку, але всього світу, якого можна сягнути за три дні. Він явиться до Джаль – з вогнянкою при нозі, і більше ніхто, жоден чоловік не насмілиться не тільки до неї торкнутись – поглянути на неї! Владання, свобода, могутність, – це було, наче прірва, наче вогненна яма печі, палюча й принадна аж до запаморочення.

Володар зрозумів його без слів. Не злякався, не розгубився ні на мить. Розтягнув осміхом губи зі шрамом:

– Я поясню… коли ти повернешся. А тепер іди, маленький гекса… І покажи, на що ти спроможний.

Тисячі й тисячі кроків. Розвіяр умів бігати: найхиткіший камінь не зрушувався в нього під ногами, так легко й рівно він нісся по широкій дорозі-карнизу. Спереду линула вогнянка – летіла низько і освітлювала шлях.

Із темряви виривалися скелі й провали. Дорога оперізувала гірське пасмо, то притискаючись до його боку, то небезпечно відсуваючись, зависаючи над прірвою. За спиною гупотіли чоботи вартівників, недавніх наставників, тепер підлеглих, але тільки на Розвіярі лежала володарева довіра, і тільки на ньому – відповідальність за долю багатьох людей, живих, мертвих і приречених.

Нижні Печери – скельне селище, Розвіяр бував там раз або два. Ім’я селищу дали печери, просторі, довгі, із багатьма виходами на поверхню, з підземними струмками й озерами, зі стінами, порослими ситним мохом. Горяни розводили печірок і тим годувались.

Під горами взимку і влітку бродили величезні череди. Коли печірки об’їдали мохи в одній галереї, їх переганяли в іншу. Сліпі, не дуже прихильні до сонця, ці тварюки доїлись і плодились у цілковитій темряві, і горяни теж рідко бачили світло, весь час у печерах. Їхні дружини та діти жили в кам’яних хатках, приклеєних до скелі; з молока печірок робили сири та квас, а шкури йшли на одяг і на взуття. Атакуючи печери, звіруїни розраховували підірвати постачання замку, загарбати череди і перебити, а якщо пощастить, збунтувати місцевих жителів.

Дорога знову повернула, обгинаючи гору. У ревіння потоку на дні ущелини вплелись далекі крики, тонкий виск печірок і гуркіт каміння. У мороку горіли смолоскипи, метались чорні фігури вершників, білястим киселем пливли череди – сліпі, вони котились униз, до потоку, і Розвіяр нараз зрозумів, що звіруїни зовсім не збираються викрадати череди під прикриттям темряви. Вони хочуть утопити печірок, жорстоко й просто.

Він відчув, як забиває дух – не від бігу, від шаленої бойової люті. Звіруїни чинили розбій, певні своєї безкарності, але Розвіяр владен був відновити порушений порядок.

– Убивай поганих тварюк!

Личинка не знала, хто такі «погані тварюки». Знав Розвіяр, для наказу цього було досить. Невловимі чудовиська, що вбили колись наглядача Роджі, чотириногі напівлюди та їхні вершники, розбійники, що мешкають у горах, нападають на каравани, мріють про одне: зрити замок і зрівняти з землею.

– Убивай!

Личинка знялась і кинулась уперед. Для неї не існувало темряви, страху смерті, скельних виступів і ям. Вона зринула, немов прокляття, на голови розбійникам, і печірки, без того налякані, стали в паніці розбігатись по горах.

– Шукати пастухів, – велів Розвіяр своїм людям. – Нехай збирають скот, завертають назад у печери. Скажи: зберуть – буде нагорода, випустять – знищу!

Йому корилися беззаперечно і мовчки. П’ятеро вартівників, підсвічуючи собі ліхтарями, кинулися в селище – розшукувати вцілілих, витягати зі щілин, куди вони забились, грозити й наказувати. Їхні ліхтарі хитались уже далеко, вище по схилу, коли Розвіяр згадав слова володаря: накажи їм прикривати тебе щитами…

І він згадав, укриваючись холодним потом, що неправильно віддав наказ личинці. Тепер, якщо Розвіяра вб’ють, вона полетить геть або кинеться на своїх.