– Ще чого. – Він почував усе більшу ніяковість. – Не вбили. Подряпали.

– Як тебе звати? – спитала Джаль.

– Що?!

– Як тебе звати? Тебе всі кличуть по-різному, то «малий», то «гекса», то «любчик»… Ти навіть не сказав мені… ім’я.

– Навіщо тобі? – спитав Розвіяр по дуже довгій паузі.

Вона опустила руки:

– Просто щоб знати.

– Розвіяр. Так мене звати, – сказав він повільно.

Вона всміхнулась – але не звичною напруженою, винуватою усмішкою, – відверто, майже радісно:

– Красиве ім’я. Тепер я буду так називати тебе. Коли я стану про тебе думати.

– А навіщо про мене думати?

Він розумів, що говорить нісенітниці, але нічого не міг із собою вдіяти.

– Ти більше не прийдеш? – тихо спитала Джаль.

– Не знаю.

– Розвіяр… Утечімо?

– Вибач. Зараз не час.

Вона хотіла сказати багато, але мовчала й дивилась на нього. Під цим поглядом він згадав приреченого звіруїна. Той теж хотів говорити, і розумів, що це марно, і відчував, як збігає остання мить.

– Що, Джаль?

Вона все ще всміхалась.

Уночі він не спав, попри втому. Крутився, ходив пити воду, довго стояв у коридорі, потім сидів, притулившись спиною до стіни. Поривався іти до «птахівні». Вертався. Слухав хропіння вартівників, що відпочивали. Брала дрімота, а він прокидався: йому ввижалася тонка фігурка в жовтій сукні, що летіла зі стіни.

Другого дня він побачив її: Джаль мела коридори жорстким віником із пір’я і не помітила Розвіяра.

– У мене є для тебе робота, маленький гекса.

Володар приймав Розвіяра в приміщенні, де той перше ніколи не бував. У вежі, на страшній висоті над ущелиною, ріс пишний сад, і кручені рослини обплітали своїми пагонами стіни, решітки на вікнах і ажурний банеподібний дах. Вдихаючи запах листя та квітів, вологої землі, зелені, Розвіяр згадав ліс свого дитинства.

– Знову кого-небудь убити?

Володар розреготався. Навіть очі його, що перше дивилися крізь Розвіяра, змінили вираз і, здається, повеселішали.

– Цього разу – ні. Ти знаєш, що у Фер є вкрадена бібліотека?

– Украдена?

– Так. Ніготь, хазяїн міського рабського ринку, обожнює раритети й книжки. Для нього їх везуть з Імперії, ризикуючи життям, і він купує за великі гроші – не тільки «Фавориток» і «Подорожі», хоча і їх теж. Декілька днів тому йому привезли «Хроніку звіруїнів», написану одним імперським землеміром років двадцять тому. Я віддав Нігтю корабель за право переписати її.

– Корабель?!

– Один з моїх вітрильників у порту Фер.

– Що ж у ній такого, у цій книзі? – розгублено спитав Розвіяр. Йому уявилася «Крилама» з трьома її щоглами, з каютами й трюмом, з різьбленими дерев’яними стовпцями, що підтримують намет, з командою і капітаном. Володіти таким дивом – і віддати його за книгу?!

– Багато чого, – володар зупинився біля вікна, увитого яскраво-зеленою, з білими квітами, ліаною. – Мені потрібна ця книга якнайшвидше. Хроніки, пояснення, словники; родоводи, імена богів, традиції кланів, життєписи ватажків і героїв. Усе перепишеш до найменших дрібниць, кожна рисочка може мати значення.

– Її привезуть сюди?

– Ні. Ніготь не випускає з рук нічого, що раз удалося вхопити. Ти поїдеш у Фер, сьогодні, зараз. З тобою поїде охоронець-супутник. Тебе пропустять у сховище, перепишеш книгу й повернешся з копією назад. Два дні на дорогу в один кінець… Три дні на роботу. За сім днів ти покладеш копію мені на стіл, маленький гекса, і тоді я нагороджу тебе по-справжньому.

– Володарю, – сказав Розвіяр, згадавши, як довго тягнувся по горах рабський караван. – Два дні на дорогу в один кінець… замало.

– Ти не підеш пішки через перевали. Ти відправишся від Кипучки через тунель, бо мені потрібна швидкість, а не дешевина! Чисту оправу купиш у Фер, там є чудова крамничка на базарі. Їжу та воду купи заздалегідь і візьми з собою у сховище, тому що три дні тебе звідти не випустять. Держи.

На різьблений столик упав мішок зі шкіри печірки, чималенький, важкий. Розвіяр покосився на нього з острахом.

– Що таке? – володар покривив перекреслені шрамом губи.

– Володарю… мені не потрібен охоронець, я сам себе обороню. Мені потрібна людина, що… знає, де сісти на підземну хуру, і де купити папір у Фер, і як знайти бібліотеку цього Нігтя. Тому що я…